Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-617-605-047-6
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)». Краткое содержание книги:
«Час Тирана. Прозріння 2084 року» — самостійний твір з майже детективним сюжетом, багато героїв якого знайомі нам з попередніх частин трилогії.
Роман, як і трилогія загалом, дає епічну картину подій української історії, містить у собі прозріння і пророцтва про долю України і виклики, що стоять перед народом, попереджає про майбутні небезпеки.
Напередодні свого 80-ліття Юрій Щербак — відомий письменник, дипломат, лікар і мислитель — подарував читачам філософський твір-антиутопію, сповнений пошуками християнських істин, гротеском та іронією, вірою в долю України.
91
Закінчувалося навчання в Академії влади. Наближалася екзаменаційна сесія, за нею — випускний бал. Учитель приготував слухачам сюрприз — запросив на останню лекцію найбільшого Правителя всіх часів і народів, портрети якого прикрашали зал Академії.
Слухачі сиділи у дворі, вдихаючи свіже повітря весни, з радістю думаючи про закінчення курсу. Багато з них були переконані, що тепер вони розуміють, що таке влада, які вона несе принади й які чаїть у собі небезпеки. Але все одно — всі бажали подивитися на людину, зображення якої в парадному мундирі при орденах бачив кожен.
Яким же було їхнє розчарування, коли, ледве шкандибаючи босоніж по прохолодних кам’яних плитах, до них вийшла стара немічна людина в нічній сорочці, крізь шийний отвір якої прозирало сиве волосся на грудях, та в брудних кальсонах, залитих жовтою сечею. Багато хто з учнів пізнав у старому Зозо, хоча його чорна і густа колись чуприна була розчухрана й сіра, а грізні вуса, що всіх колись лякали, перетворилися на облізлу щітку.
Проте коли старий тиран зупинився посередині галявини й поглядом жовтих своїх очей пильно пройшовся по обличчях слухачів, багатьом із них стало не по собі — такої сили ненависті й підозрілості був цей погляд.
Старий мовчки стояв під прохолодним вітром з гір, піднявши догори руки, і всі побачили, як вони тремтять.
— Ось що вони зі мною зробили, — сказав Зозо. — Мої соратники і учні. Зрадники і троцькісти, сіоністи і агенти британської розвідки. Я виявився слабкодухим лібералом, бо не знищив їх та їхніх дітей і онуків, хоча й мав змогу. Вони знищили не просто мене, а справу мого життя: вони знищили імперію, побудовану мною.
Учитель хотів поставити на столі перед Старим склянку чистої гірської води, але той гнівно скинув склянку на плити. Гострі осколки скла виблискували на сонці.
— Забери від мене це, — визвірився Зозо на учителя. — Я вже випив свою чашу до дна.
Трохи заспокоївшись, Старий продовжив свою розповідь:
— Моя імперія простяглася від Балтики і Адріатичного моря до Берингової протоки і Жовтого моря. Сто десять народів світу на чолі з моїм улюбленим російським народом славили мене, складали про мене пісні, поеми, легенди і молитви. Я став найпопулярнішим героєм світової історії. На мою честь було названо п'ятнадцять міст, поставлено десятки тисяч пам’ятників. Невже ви думаєте, що цього можна домогтися лише жорстокістю і мільйонами невинних жертв, у чому тепер мене звинувачують мої вороги? Ні. Я спізнав справжню народну любов. Навіть мої споконвічні вороги — Гітлер і той нікчемний генерал, що виступав перед вами — навіть вони по-своєму любили і шанували мене.
Але не мої соратники.
Ці жалюгідні покидьки, яких я знайшов на смітниках революції, підняв і освятив їх своєю величчю, саме вони наважились підняти на мене руку. Бо заздрили мені й боялись мене.
Він зупинився, щоб перехопити повітря, й слухачі ще раз переконалися, який він старий і немічний, як важко дихає, як пальцем поправляє зубні протези, що весь час спадали з ясен, заважаючи говорити; слухачі побачили, що обличчя Зозо вкрите не лише слідами від віспи, але й плямами, схожими на трупні; ліва — суха — рука постійно трусилася, наче страждала на хворобу Паркінсона. Деякі слухачі відчули жаль до Старого — а це означало, що вони не здадуть випускних іспитів і не отримають дипломів Академії влади.
— Ви думаєте, вони мене отруїли, як тепер твердять опортуністи? Ні. Все, що давали мені їсти і пити, я примушував скуштувати їх. Ні, ніякої отрути не було. А що було, питаю я вас?