Моральні листи до Луцілія

Одначе мої заперечення будуть незрозумілими, якщо я не попереджу їх певним вступом. Що я хотів би попередньо сказати? Є тіла цілісні; до них належить, наприклад, людина. Є, крім того, складені - скажімо, корабель, будинок, інші предмети, різні частини яких поєднані в одну цілість. А є ще й такі, що складаються з віддалених між собою частин, - тіла, чиї члени існують окреміш-ньо. Сюди можна віднести, приміром, військо, народ, сенат. Так ось ті члени, з яких творяться подібні тіла, сполучаються між собою правом або суспільними обов'язками, а за своєю природою вони роз'єднані, поодинокі. Що я хотів би ще зауважити попередньо? Вважаємо, що не може бути блага, яке б складалося з віддалених між собою частин. Єдине благо - мусить бути охоплене й кероване єдиним духом; у єдиного блага - також єдина сутність. А це, коли б ти часом забажав, доводиться саме по собі, і все ж мені довелось ті речі обговорити, бо проти нас повертають нашу таки зброю.- «Ви твердите,- кажуть нам,- що нема блага, яке б складалося з віддалених частин. Але ж визнання - це сприятлива думка доброчесних людей. Бо як слава не може спиратись на висловлювання лиш однієї людини, а неслава - на осуд лиш когось одного, так і для визнання недостатньо подобатись тільки одній доброчесній людині. Тут потрібна однакова думка багатьох видатних і шанованих мужів. Отже, визнання постає із суджень багатьох людей - значить, із віддалених одна від одної частин, а через те не може бути благом. Визнання - це хвала, яку доброчесні складають доброчесним. Хвала - це мова; мова - це слова, що мають окреслене значення; а слова, хоч би й виходили з уст доброчесних людей,- це ще не благо. Адже не все, що робить доброчесна людина, благо. Доброчесний може й у долоні бити, й свистати, але навіть той, хто все в ньому подивлятиме, не назве благом ні плескання в долоні, ні свисту, ані, скажімо, його чхання чи кашлю. Отже, визнання - не благо. Врешті, скажіть нам, чиїм воно б мало бути благом: того, хто хвалить, чи того, хто похвалений? Якщо вважаєте, що воно - благо похваленого, то це такою ж мірою смішно, якби ви, приміром, твердили, що моїм благом є те, що хтось інший при доброму здоров'ї. Втім, хвалити гідних похвали - почесна справа. Йдеться, отже, про благо того, хто так діє, а не про нас, кого хвалять. А це, власне, й треба було нам довести». Тепер побіжно відповім на все зокрема. По-перше, досі ще не встановлено, чи таки справді не може бути такого блага, яке складалося б із віддалених частин: обидві сторони наводять свої докази. По-друге, чи слава дійсно вимагає багатьох голосів? Гадаю, достатнім для неї може бути судження й одного доброчесного мужа, адже й хтось один доброчесний може визнати нас доброчесними.- «В такому разі схвалення лиш однієї людини може дати підставу для розголосу, як і злослів'я однієї людини - для поголосу? Слава, як на наш погляд, вимагає ширшого розповсюдження і погодження багатьох».- Але ж добрий розголос і злослів'я - цілком різні речі. Запитаєш, чому? Бо якщо про мене гарно висловлюється хтось із доброчесних мужів, то це те ж саме, якби такої думки були всі доброчесні: всі ж вони, пізнавши мене, відчули б одне й те ж саме. їхні судження однакові, вони збігаються, бо рівною мірою проникнуті правдою, тому й не можуть розбігатися. Ось і виходить, мовби всі вони судять однаково, а це, кажу, тому, що інакше вони й не можуть судити.- «Але ж для слави чи розголосу недостатньо думки липі когось одного».- Так ось: тут судження одного має таку ж вагу, що й усіх разом, оскільки воно буде одне й те ж саме у всіх, якщо їх опитаєш; а там думки зовсім не подібних між собою людей, звісно, будуть розбігатися, бо знайдеш у тих людей мінливі настрої, постійні сумніви щодо всього, хитання, підозріння. Гадаєш, такі люди можуть дійти єдиної думки? Навіть коли візьмеш когось одного з них, то й він не тримається однієї й тієї ж Думки! Доброчесному ж до вподоби лише правда, а в правди - одна суть, одне обличчя; всі інші, якщо й погоджуються між собою, то хіба в чомусь хибному, а хибне ніколи не буває постійним - воно змінюється, саме собі суперечить.- «Але похвала - це не що інше, як голос, а голос не може бути благом».- Коли говорять, що визнання - це хвала, якою доброчесні наділяють доброчесних, то мають на увазі не голос, а саме переконання. Хай доброчесний похвалить когось по думки, то це все одно буде похвалою. До того ж хвала - це щось одне, а похваляння - щось інше: останнє потребує голосу. Ніхто ж не говорить про «надгробну хвалу», а про «похвальне слово», а це вже полягає на мовленні. Коли вважаємо, що хтось гідний хвали, то розраховуємо не на те, що про нього говоритимуть, а якої думки будуть про нього. Отже, хвалою буде й те, коли мовчки про когось гарно думатимеш, наодинці подивляючи його доброчесність. Далі, як я вже сказав, хвала висновується з душі, а не зі слів, які є лише виявом того усвідомленого почуття - доносять його до інших людей. Хвалить той, хто вважає ту похвалу потрібною. Коли наш славний трагік(1) говорить, що чудово, коли «нас хвалить хвалений муж», то він має на увазі гідного хвали мужа. І коли так само давній поет каже: «Хвала живить мистецтва», то зовсім не має на увазі вихваляння, від якого хіба занепадає будь-яке заняття. Адже ні красномовства, ні якогось іншого зверненого до слуху мистецтва ніщо так не зіпсувало, як оплески юрби. Розголос потребує голосу, а визнання може обходитися без голосних слів, задовольняючись самою думкою людей; воно не тратить на своїй повноті не лише серед мовчанки, але й серед хули. Поясню, в чому різниця між визнанням і славою: слава - це сукупність суджень багатьох людей, а визнання - лише доброчесних.