Моральні листи до Луцілія

Що неминуче, те приймай спокійною душею. Що ж бо сталося неймовірного, що небувалого? Скільки-то людей, поки пишу ці рядки, залагоджують похоронні справи! Для скількох покійників купують поховальний наряд! А як багато люду тужитиме після тебе! Тільки-но подумаєш, що він був хлоп'ятком, тут же подумай і про те, що він був людиною, а їй, знаєш сам, не обіцяно нічого певного, і доля не конче доводить її до похилого віку - може відступити, хай лишень заманеться. А зрештою, говори про свого синочка при кожній нагоді, і як тільки можеш, ушановуй пам'ять про нього. І що менше в ній буде гіркоти, то частіше вона повертатиме тобі його образ. Ніхто ж не квапиться на зустріч із чимось тужним, тим паче - з самою тугою. Якщо ти з насолодою слухав його щебетання, його, хай і дитячі, жарти, то частіше їх повторюй, стверджуй без вагання, що твій син міг виправдати надії, які ти плекав у батьківській душі. Адже забувати про близьких нам людей, разом з тілом ховати й пам'ять про них, гойно їх оплакати, а потім навіть не згадати - то ознака черствої, нелюдяної душі. Так люблять свій виводок птахи, так і звірі - своїх малят: аж до нестями, до шалу; але хай лише втратять їх - тут же й гасне та любов. Таке не личить розумній людині: хай довгою буде пам'ять, туга - короткою.

Я аж ніяк не можу погодитися з тим, що говорить Метродор(3): начебто у смуткові є споріднена з ним насолода і що власне в той час її треба ловити. Я не сумніваюся, що ти з того приводу подумаєш. Бо хіба є щось ганебніше, ніж у самій журбі ловити насолоду й навіть серед сліз шукати якоїсь приємності? От бачиш, хто нам дорікає надмірною суворістю і неславить наші настанови, називаючи їх жорстокими,- через те, що велимо або не брати до серця болю, або швидше його звідтіля проганяти. Але що, нарешті, неймовірніше, нелюдяніше: не відчувати скорботи при втраті приятеля чи в самій скорботі озиратися за насолодою? Те, чого вчимо, цілком чесне: коли перше зворушення вихлюпне трохи сліз і, так би мовити, перешумить, то вже не треба віддаватися душею скорботі. А що ти дораджуєш? Скорботу підсолодити приємністю? Так ми втішаємо ласощами дітей; так угамовуємо плач немовляти, підсунувши йому молока. Навіть у ту хвилину, коли на похоронному вогнищі твій син або коли твій приятель випускає з останнім подихом душу, навіть у ту хвилину ти не можеш розлучитися з насолодою - хочеш приємно полоскотати саму скорботу? То що чесніше: коли з душі проганяють смуток чи коли до нього пускають насолоду? Якби-то пускали - вони ловлять, та ще й серед самого смутку! - «У смуткові,- каже,- є споріднена з ним насолода».- Це нам можна так говорити, а не вам. Адже ви знаєте одне тільки благо - насолоду й одне тільки зло - страждання. Але яка може бути спорідненість між благом і злом? Припустімо, що така спорідненість можлива. Та чи саме тепер пора докопуватись до неї - копирсатись у самому стражданні: чи є там поряд щось миле, солодке? Бувають засоби, помічні для одних якихось частин тіла, але для інших, оскільки викликають огиду і вражають невідповідністю, вони не можуть мати застосування; що в одному якомусь місці принесло б користь, не зачіпаючи чиєїсь соромливості, те негоже накладати на болячку в іншому місці. Хіба не сором тобі скорботу зціляти насолодою? Таку рану треба гоїти суворішими ліками. Найперше переконуй, що покійник уже не може відчути нічого поганого: якщо відчує - значить, не помер. Ніщо, кажу, не може вразити того, хто став нічим, а якщо вражає - значить, він живе. То як гадаєш: йому погано через те, що він став нічим, чи, може, через те, що він і досі є кимось? Так ось: він не може страждати ні через те, що його вже немає (що ж бо здатний відчувати той, хто став нічим?), ані через те, що все ще є кимось,- бо уникнув найбільшого, що приходить із смертю, нещастя - небуття. Хто оплакує померлого в ранньому віці, хто тужить за ним, тому скажімо ще ось таке. Щодо нетривалості віку, надто коли зіставити його з вічністю, то всі ми, юнаки й старці,- рівні. З усього обширу часу нам припадає для життя менше, ніж його можна було б назвати чимось дуже малим, бо щось «дуже мале» - це все-таки якась крихта, а проміжок, у якому живемо,- майже ніщо. А попри те (верх божевілля!) прагнемо розсунути межі того, що є нічим.