Моральні листи до Луцілія

Ми задумуємо далекі подорожі морем, а побувавши на чужих берегах, сподіваємося за довгий час повернутись на вітчизну, розраховуємо на пізню винагороду за військову службу, за труднощі табірного життя, на управительські посади, на здобуття все нових почестей, а смерть - побіч; та ми думаємо про неї лише в стосунку до когось іншого, от і виходить, що докази нашої смертності, які раз по раз постають перед очима, тримаємо в пам'яті лише доти, поки дивуємось наглій кончині тієї чи іншої людини. Але хіба то не верх глупоти - дивуватися, що саме нині стався якийсь випадок, якщо він може статися будь-коли? Перед кожним - межа, що її накреслило невблаганне у своїй неминучості приречення, але ніхто з нас не знає, як близько та межа. Тож укладаймо свої думки так, мовби ми вже сягнули тієї межі. Нічого не відкладаймо на потім. Щодня розраховуймося з життям, аби нічого йому не бути винним. Найбільшою нашою помилкою щодо життя є те, що ми завжди залишаємо його незавершеним, завжди відкладаємо щось на завтра. Хто щодня викінчує своє життя, як митець - малюнок, тому час не потрібен. А з постійної потреби часу народжується страх і жага майбутнього, і та жага роз'їдає нам душу. Нема нічого жалюгіднішого, ніж постійний сумнів щодо прийдешнього: як то воно все випаде? Скільки ще в нас попереду, яке воно,- ось що турбує нас, мучить незбагненною тривогою.

Як же позбутися того сум'яття? Тут лиш один спосіб: якщо наше життя не простиратиметься в невизначеність, а згортатиметься, мовби замикаючись у собі. Адже найзалежнішим від майбутнього є той, хто не користається з теперішнього. І навпаки: коли я розрахувався сам із собою, коли розум, набувши стійкості, знає, що нема жодної різниці між днем і століттям, тоді він наче з висоти споглядає на дні й події, хоч би скільки їх настало, і, безжурно всміхаючись, думає про низку віків. Хіба здатна тебе стривожити мінливість, непостійність випадку, якщо ти певний супроти непевного? Отож, мій Луцілію, поспішай жити і вважай, що кожен окремий день - це окреме твоє життя. Хто пристосувався жити саме так, для кого життя щоденно було цілісним, той не знає журби. Інакше у людини кожна найближча мить марнується на сподівання; ось тоді й підступає той найжалюгід-ніший, який і все довкруги робить найжалюгідні-піим,- страх перед смертю. Звідси й те найганеб-ніше бажання Мецената, в якому він не відмовляється ні від немочі, ні від потворності, ані навіть від гострої палі, аби лишень серед тих мук ще хоч трохи подихати: