Золотий маг. Книга 1. Зерно

— Та ні. Навіть якщо продамо весь товар, що є, й половини суми не наберемо. Поки ще не знаю, що робити. Напевно, після ярмарку будемо все продавати і виїжджати в інше місто. Може, в Тату або Леіду. Там немає таких податків і нам вистачить на нову майстерню та на дозвіл робити зброю.

— Погано. А ти Раті і дітям вже говорив?

— Раті говорив. Та вона й сама бачить, як справи йдуть останнім часом. А Ігве, напевно, здогадується.

— А що Еред і Рун?

— Вони поїдуть зі мною. Тут, в Оері, навряд чи хто захоче гномів взяти. Останнім часом їх недолюблюють, та й мито за них більше платити треба. Кому охота витрачати зайві гроші?

— Ти, головне, не розкисай. Може, щось і вийде зробити. Почекай, у мене з’явилася одна ідея. Не впевнений, що вона тобі допоможе, але спробувати варто.

Нік виглянув у двір та покликав в крамницю Цифріта.

— Слухай, Цифріте, ти ж вже скоро будеш закінчувати свою Академію?

— Так. Ще півроку.

— А ти хоч чомусь там навчився за весь час?

— Звичайно. Ображаєш. Я кращий учень в Академії, думаю, закінчу її з відзнакою.

— Ну, от і добре. Ти все рвався мені віддячити. Є така пропозиція. Давай ти зробиш оцінку та аналіз роботи майстерні Окертуза. А то у нього зовсім справи погано йдуть. Може, після аналізу ти зможеш хоч щось підказати, щоб поліпшити ситуацію. Буде тобі практика і йому може допоможеш. Окертузе, ти ж не проти, якщо Цифріт з точки зору скарбника все тут вивчить? — звернувся Нік з питанням до Майстра.

— Та ні. Не проти. Роботи майже немає, тому заважати особливо він мені не буде. Нехай робить. Я не думаю, що це допоможе, але хоч буду мати оцінку майна перед продажем. Це теж корисно.

— Так. Не ховай себе завчасно, — обірвав його маг, а потім звернувся до учня-казначея: — Ну що, Цифріте, візьмешся?

— А чому б ні? Мені все одно треба випускну роботу робити. Ось я і візьму це собі як тему роботи. Дуже навіть добре буде.

— От і чудово. Всім буде добре, — підсумував Нік. — Мені вже пора. Я сьогодні хотів трохи раніше повернутися у Школу. Цифріте, ти йдеш або залишаєшся ще?

— Йду, йду — розсіяно відповів той. Голова його вже була зайнята планами, цифрами та розрахунками.

Одноманітні дні зливалися в суцільну смугу, накопичуючи втому і роздратування. Трохи рятували вечірні пробіжки. Вони дозволяли ні про що не думати, а просто бігти, переводячи роздратування в фізичну втому. Зазвичай у вечірній час на дорозі нікого не було. Ця самотність давала йому час, щоб згадати про своє минуле життя. Спогади трохи стиралися, ставали далекими та розпливчастими. Нове життя витісняло старе. Але йому, як і раніше, не вистачало багато речей, до яких він звик раніше. Хоча б того ж плеєра. Як було б чудово бігти під улюблені пісні, в сотий раз повторюючи текст. Іноді по дорозі проїжджав шкільний візок, везучи когось в місто або з нього. Кучер вже звик до Ніка і тільки вітально махав при зустрічі. Того вечора він вийшов на пробіжку трохи пізніше, ніж завжди. Пробігши третину шляху, він зустрів самотнього подорожнього, який йшов у бік Школи, закутавшись в довгий плащ з капюшоном, що приховував його обличчя. Нік здивувався, тому що раніше йому не доводилося зустрічати піших по дорозі в Школу. Всі, кому що-небудь було треба в Школі, користувалися возами або каретами. Та ще такий, що приховує лице. Зупинятися він не став, але цікавість брала вгору і він кілька разів обертався на незнайомця, поки той не зник за поворотом. Шлях до Військової Академії та назад вивітрили з голови Ніка спогади про таємничого незнайомця, а заняття на наступний день остаточно витіснили цей епізод.