25 портретів на тлі епохи
- Автор: Пидлуцкий Алексей
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6018-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «25 портретів на тлі епохи». Краткое содержание книги:
В останні роки свого життя, коли Іван Павло II довго і важко хворів, він не вимагав, щоб лікарі лікували його у Ва-тикані, як усіх його попередників, а лягав до клініки Джемеллі. Жартома називав цю клініку Ватикан-ІІІ (Ватиканом-ІІ була його літня резиденція Кастель-Гандольфо, де він наказав побудувати плавальний басейн, що, до речі, викликало нарікання, що тим «принижує свій маєстат»).
Він завжди виходив до людей після своїх щотижневих проповідей з балкона на площі Святого Петра, спілкувався з віруючими. «Одного разу в садах Ватикану можна було спостерігати, як Його Святість танцював з наркоманами, — згадує кардинал Перонек. — Звідки взялися там наркомани? Він був переконаний, що це люди з проблемами. А якщо є проблеми, то до кого ж людям іти, як не до свого духовного пастиря?»
Ще в перші роки свого понтифікату Іван Павло II отримав прізвисько Літаючого Папи. На відміну від усіх своїх попередників, які практично ніколи не залишали Рима, Іван Павло II постійно здійснював апостольські подорожі до віруючих у різних країнах. За 26 з половиною років свого понтифікату Папа здійснив 250 пастирських поїздок, зокрема 164 закордонних, відвідав 1022 міста, провів загалом за межами Рима 822 доби. І в кожній країні він звертався до вірних їхньою рідною мовою — чи казав кілька слів, а чи читав цілу проповідь мовою країни, як, наприклад, 2001 року в Україні. Він усіляко намагався наблизити християнство взагалі і католицьку церкву зокрема до людей, якомога повніше задовольняти їхні духовні потреби. Іван Павло II увійде в світову історію як великий екуменіст — робив усе можливе, щоб налагодити контакт і взаєморозуміння з іншими християнськими церквами — протестантами, православними. Він став першим Папою, який відвідав мусульманську мечеть та юдейську синагогу.
Іван Павло II ніколи не боявся визнати гріхи та помилки — і свої особисто, і своєї церкви. 12 березня 2000 року він видав спеціальну енцикліку (папське послання) «Про гріхи католицької церкви». «Католицька церква ввійшла в XXI століття з проханням вибачити їй те зло, винуватцем якого вона була протягом усього часу свого існування», — писав Папа. Іван Павло II просив «вибачити та простити» Крестові походи, інквізицію, переслідування євреїв, терпимість до рабства, поділ християнського світу. Як же відрізняється цей підхід від позицій деяких інших великих християнських церков, чиї пастирі ще й досі, здається, живуть у середньовіччі, вважаючи тільки своє віровизнання «єдино істинним» і ненавидячи всіх інших християн!
Водночас Іван Павло II залишався дуже жорстким і непоступливим, коли був упевнений у своїй правоті. Так, незважаючи на думку багатьох кардиналів, він не пішов на жодні компроміси, різко засудив і врешті таки зборов так звану «теологію визволення» — таку собі суміш християнства і марксизму, дуже популярну в багатьох країнах Латинської Америки в 70—80-х роках минулого століття, відлучив від церкви католицького священика Ернесто Карденаля, який, попри заборону Папи, став міністром у марксистському уряді нікарагуанських сандіністів. Він був і до кінця життя залишився непримиренним у питаннях про неприпустимість абортів, контрацепцію, неможливість висвячувати жінок на священиків, збереження целібату (заборони одружуватися для католицьких священиків), послідовно виступав проти гомосексуальних шлюбів та евтаназії.
13 травня 1981 року Іван Павло II, як завжди, після проповіді вийшов у натовп віруючих на площі Святого Петра. Раптом пролунало кілька пострілів. У Папу влучили дві кулі — у живіт та в руку. Операція в клініці Джемеллі тривала понад п’ять годин. Іван Павло II дивом залишився живим. І першими його словами після того, як він опритомнів від наркозу, були: «Що з тим юнаком?» — «З яким юнаком?» — не зрозумів лікар. «Ну, з тим, що стріляв у мене… Чи не сталося з ним чогось поганого?» Першим поривом Папи, який був на волосину від смерті, стала турбота про те, щоб не вбили його потенційного вбивцю!
Але терориста було затримано. Ним виявився член турецької ультранаціоналістичної ісламістської організації «Сірі вовки» Мехмет-Алі Агджа. Проте в ході слідства з’ясувалося, що керівництво «Сірих вовків» і гадки не мало вбивати Папу, турок був лише виконавцем, а організатором замаху були спецслужби Болгарії, найвірнішого сателіта СРСР. Проста логіка дозволяла дійти висновку, що і в цьому випадку за спиною Софії стоїть Москва. Але тоді таку версію довести не вдалося. І лише через чверть століття, 2006 року, вже після смерті Івана Павла II, авторитетна комісія, створена урядом Італії, оприлюднила свої висновки. Вона вважає доведеним, що наказ про вбивство Папи віддав особисто Генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв, а політбюро ЦК на секретному засіданні одноголосно (включно з майбутнім «батьком перебудови» Михайлом Горбачовим) схвалило це рішення.