25 портретів на тлі епохи

У квітні 1938 року Вадовіцьку гімназію відвідав краківський архієпископ кардинал Адам Сапєга. І вітальну промову чомусь доручили виголошувати школяру випускного класу Каролеві Войтилі. Промова на кардинала справила таке враження, що той поцікавився, куди юнак піде навчатися після школи. «Ще не вирішив, — відповів Кароль. — Або на полоністику, або оберу собі акторське ремесло». — «Шкода, що ви не хочете поставити свої таланти на службу церкві», — зітхнув кардинал. Але, як згадував згодом Папа Римський, «на тому етапі життя моє священицьке покликання ще не дозріло, хоча багато хто з мого оточення припускав, що міг би піти до духовної семінарії».

А поки що юнак вступив на відділення полоністики Ягеллонського університету у Кракові. І жартуни-однокурсники причепили на дверях його кімнати папірець: «Кароль Войтила — святий-початківець». Батько переселився разом з Каролем до Кракова.

А через рік почалася Друга світова… Нацисти відразу закрили Ягеллонський університет, а всіх професорів вивезли до концтаборів. Аби уникнути відправки на примусові роботи до Німеччини, юнак мусив негайно шукати роботи. Він влаштувався підсобником на каменоломні хімічного заводу «Сольвей», а влітку 1941 року перейшов працювати уже на сам завод, теж некваліфікованим робітником. «З гордістю і вдячністю Богові говорю про це — випало мені чотири роки бути робітником», — згадував той час Папа. Водночас Войтила відвідував лекції з полоністики в підпільному університеті, писав вірші і п’єси та заснував разом зі своїм другом Мечиславом Котлярчиком підпільний Рапсодичний театр, у якому грав головні ролі. Це вже був крок до професійної сцени. Кароль не був підпільником чи партизаном. Але згідно з людожерськими нацистськими законами і відвідування занять у підпільному університеті, і робота в не зареєстрованому офіційно театрі були злочинами. «Кожного дня могли взяти з вулиці, кар’єру чи заводу і вивезти до концтабору, — згадував згодом Папа. — Неодноразово запитував себе: стільки моїх однолітків гинуло, а чому не я? Тепер знаю, що то не було випадковістю».

18 лютого 1942 року від серцевого нападу помер батько. І саме смерть останньої близької людини в поєднанні з усім тим горем та злом, якими придушила поляків нацистська влада, стали для Кароля Войтили останнім поштовхом — він вирішив присвятити все своє життя боротьбі зі злом, що, як тоді здавалося, безальтернативно панувало у світі. Але обрав не шлях збройної боротьби, поборення зла насильством, як більшість його однолітків, а шлях любові — служіння Богові. Він вирішив стати священиком. За кілька місяців, попередивши колег по театру, щоб на нього не розраховували, коли готуватимуть нові вистави, Кароль облишив вивчення полоністики і пішов на нелегальні теологічні студії того ж таки Ягеллонського університету. З серпня 1944 року, коли гестапо почало особливо жорстоко переслідувати католицьке духовенство, Войтила перейшов на нелегальне становище і разом з кількома найкращими семінаристами таємно оселився в палаці краківського архієпископа Адама Сапєги.