Необхідні речі

– Так. Містере Ґонт, дорогою назад я трохи зрозумів, наскільки це ваше авто унікальне, але, думаю, вам варто дістати для нього номери та, можливо, талон тех…

– Це все зайве, – байдуже відмахнувся містер Ґонт. – Припаркуйте її в провулку за магазином, Туз, якщо ваша ласка. Я пізніше нею сам займуся.

– Як? Де?

Туз відчув раптову неохоту віддавати автомобіль містерові Ґонту. Не лише через те, що залишив своє авто в Бостоні й потребував коліс для нічної роботи. Просто після «талісмана» будь-яке авто, включно з «челленджером», здавалося вуличним сміттям.

– Це, – сказав містер Ґонт, – уже моя справа. – Він незворушно подивився на Туза. – Якщо ви сприйматимете роботу на мене як службу в армії, Туз, то все у вас ітиме гладкіше, ніж до того. Зараз у вас є три варіанти, як чинити в тих чи інших випадках: правильно, неправильно і так, як велить містер Ґонт. Якщо вибиратимете третій варіант, жодні проблеми вам не світять. Зрозуміло?

– Так. Так, зрозуміло.

– Гарно. Тепер під’їдьте під задні двері.

Туз проїхав жовтою машиною за ріг і повільно прокотився вузьким провулком, що пробігав за бізнес-будівлями із західного боку Мейн-стріт. Задні двері «Необхідних речей» були відчинені. Містер Ґонт стояв під косим променем світла, очікуючи. Він навіть не спробував допомогти Тузові, який задихався від зусиль, заносячи ящики в комірчину крамниці. Туз не знав про це, але багато клієнтів були б здивовані, якби побачили ту кімнату. Вони чули містера Ґонта там, за оксамитовою завісою, що відділяла магазин від складського приміщення, звуки переміщення товарів, шурхіт коробок… але в кімнаті взагалі нічого не було, доки Туз не склав ящики стосом у кутку за вказівками містера Ґонта.

Так – там була одна річ. У дальньому кінці кімнати під заклацнутою скобою великої мишоловниці «Вікторі» лежав коричневий сірий щур. Шия в нього була зламана, передні зуби мертво щирилися.

– Гарна робота, – сказав містер Ґонт, потираючи долоні з довгими пальцями й усміхаючись. – Гарна вечірня робота загалом. Ви перевершили всі мої очікування, Туз. Із лишком.

– Дякую, сер, – уражено відказав Туз. До сьогодні він ще ніколи в житті не називав жодного чоловіка «сером».

– Ось вам за клопіт. – Містер Ґонт подав Тузові брунатний конверт. Той стиснув його пальцями і відчув рипіння порошку всередині. – Наскільки я розумію, вам сьогодні вночі захочеться зайнятися певними дослідженнями, так? Це може дати вам трішки додаткової сили, як говорилося в старій рекламі «Ессо».

Туз аж підскочив із переляку.

– Ой, блядь! Блядь! Я лишив ту книжку – книжку з мапою – у себе в машині! Вона аж у Бостоні! Сука-блядь!

Він стиснув руку в кулак і вгатив себе по стегну.

Містер Ґонт усміхався.

– Я так не думаю, – промовив він. – Мені здається, вона в «такері».

– Ні, я…

– А ви самі перевірте.

Так Туз і вчинив, і, звісно, книжка була там, лежала на приладовій панелі, упираючись корінцем до патентованого випуклого вітрового скла «такера». «Втрачені й заховані скарби Нової Англії». Він узяв її й розгорнув. Мапа досі була всередині. З тупою вдячністю Туз подивився на містера Ґонта.