Сповідь відьом

До шато ми повернулися мовчки. Коли ми проходили крізь володіння Марти на першому поверсі, вона вийшла з кухні з курчам у руках. Я аж зблідла. Марта побачила краплинки крові на сорочці Ізабо — і охнула від жаху.

— Вона мусить знати, — просичала Ізабо.

Марта грубо сказала щось окситанською, певно якусь лайку, а потім кивнула мені.

— Ходімо зі мною, дівчинко, я навчу тебе як робити чай за моїм рецептом.

Ізабо розлютилася, але промовчала.

Марта зробила якийсь напій і подала тарілку з крихкими тістечками, всипаними горіхами. Про те, щоб їсти курку, не могло бути й мови.

Марта зайняла мене кілька годин розсортовуванням сухих трав та спецій на маленькі купки і розповідями про їхні назви. Під вечір я вже могла визначати їх на зовнішній вигляд та на запах із заплющеними очима.

— Петрушка. Імбир. Піретрум. Розмарин. Шавлія. Кашка. Полин. М’ята болотяна. Дудник. Рута. Пижма. Ялівець, — називала я, по черзі показуючи кожну рослину.

— Іще раз, — терпляче сказала Марта, подаючи мені кілька муслінових мішечків.

Я порозв’язувала їх, і порозкладавши кожен окремо на столі, знову почала перелічувати назви рослин.

— Добре. А тепер бери по жменьці й наповнюй мішечки.

— А чому б їх просто не змішати, потовкти, а потім — розсипати по торбочках? — спитала я, затиснувши між пальцями пучку м’яти болотяної і морщачи носа від її різкого запаху.

— Так ми можемо щось пропустити. Кожна торбочка має містити по кожному виду трав, а всього — дванадцять.

— Невже якщо ми пропустимо хоч якусь маленьку насінину, це вплине на смак? — спитала я, беручи пучечок кашки вказівним та великим пальцями.

— По пучці кожної трави, — повторила Марта. — Іще раз.

Досвідчені руки вампірки забігали від торбочки до торбочки, наповнюючи їх і зав’язуючи шнурочками. Коли ми скінчили наші «заняття», Марта зварила чаю з мішечка, який я наповнила сама.

— Як смачно! — замурмотіла я, радісно сьорбаючи свіжий трав’яний чай.

— Візьмеш із собою до Оксфорда. Питимеш по чашці на день. І ніколи не хворітимеш, — відповіла Марта; вона зібрала торбочки і поскладала їх до бляшанки. — Коли тобі знадобиться ще, ти знаєш, як робити чайну суміш.

— Марто, та не треба давати мені все! — запротестувала я.

— Питимеш це за здоров’я своє і Марти, зрозуміла?

— Аякже. — Як же я могла суперечити єдиному своєму союзнику в цьому домі, та ще й людині, яка мене годувала!

Напившись чаю, я піднялася до кабінету Метью й увімкнула комп’ютер. Від верхової їзди у мене боліли передпліччя, тому я перенесла комп’ютер та манускрипт на стіл Метью, сподіваючись, що там працювати зручніше, аніж за столом біля вікна. Та, на жаль, шкіряне крісло було зроблене під людину з Метью заввишки, а не під мене, — коли я сіла в нього, мої ноги не дістали до підлоги.