Сповідь відьом

Я сіла за стіл в бібліотеці, увімкнула лампу і набрала нью-йоркський номер, сподіваючись, що Сара та Ем вдома.

— Привіт, Діано, — з полегшенням видихнула Сара. — Ем сказала, що то, мабуть, ти телефонуєш.

— Вибач, що учора увечері я не змогла вам передзвонити. Бо надто багато трапилося подій. — Я взяла зі стола олівець і почала вертіти його поміж пальців.

— А тобі не хотілося б про це поговорити? — обережно спитала Сара. У мене слухавка ледь із руки не випала. Моя тітка завжди вимагала про щось поговорити, але ніколи не просила.

— А Ем вдома? Бо мені не хотілося б розповідати одне й те саме двічі.

Емілі зняла слухавку спареного телефону.

— Привіт, Діано, ти де? — спитала вона приязним та заспокійливим тоном.

— Біля Ліона з матір’ю Метью.

— З матір’ю Метью? — перепитала Емілі, здивована тим, що у Метью була мати. Взагалі, вона цікавилася генеалогією і не лише своєю — заплутаною та складною — будь-чиєю.

— Якщо точніше, то з Ізабо де Клермон, — сказала я, спробувавши вимовити її ім’я так, як це робила вона сама: розтягуючи голосні та ковтаючи приголосні. — Вона не абищо, Емілі. Інколи мені здається, що саме через неї люди так бояться вампірів. Бо вона — наче зі страшної казки.

Запанувала довга пауза.

— Ти хочеш сказати, що ти тепер поряд із Мелізандою де Клермон? — напружено спитала Емілі. — Коли ти сказала про Метью, я якось не відразу подумала про де Клермонів. А ти впевнена, що її звуть саме Ізабо?

Я нахмурилася.

— Взагалі-то, її ім’я — Женев’єва. І, здається, Мелізанда теж. Але вона віддає перевагу Ізабо.

— Стережися, Діано, — попередила мене Ем. — Мелізанда де Клермон має лиху славу. Вона ненавидить відьом і після Другої світової сіяла смерть у Берліні направо і наліво.

— Вона має вагомі підстави ненавидіти відьом та відьмаків, — пояснила я, розтираючи скроні. — Я взагалі здивована — як це вона пустила мене до свого будинку. Якби вампіри вбили моїх батьків, я б не була такою пробачливою.

— А як стосовно води? — втрутилася Сара. — Мене більше непокоїть видіння урагану, яке мала Емілі.

— Ой! То я дощила вчора ввечері після того, як поїхав Метью. — Я аж здригнулася, згадавши, як учора промокла і задубіла від холоду.

— А, відьмовода, — полегшено видихнула Сара, нарешті здогадавшись. — А що спричинило відьмоводу?

— Не знаю, Саро. У мене на душі було так тоскно і самотньо… Коли Метью поїхав, сльози, які я стримувала відтоді, як з’явився Доменіко, просто полилися з мене нестримним потоком.

— Який іще Доменіко? — поцікавилася Емілі, напевне, гортаючи в голові сторінки свого уявного реєстру легендарних створінь.

— Доменіко Мікеле… венеціанський вампір, — відповіла я, і голос мій сповнився гніву. — І якщо він хоч ще раз потривожить мене, я йому голову відірву і не подивлюся, що він вампір.