Сповідь відьом

Розділ 24

«З далекої далечини я напустила на землю чорну хмару. Вона поглинула землю і вкрила мою душу, коли до неї увійшли моря, що застоялися і засмерділися від вигляду пекла та під тінню смерті. Мене охопив вихор», — прочитала я в примірнику «Аврори» з бібліотеки Метью.

Повернувшись до комп’ютера, я зробила нотатки стосовно образів, до яких вдався невідомий автор манускрипту, щоб описати nigredo — один із небезпечних кроків алхімічної трансформації. На цій стадії процесу сполучення таких речовин, як ртуть та свинець утворювалися випари, що загрожували життю алхіміка. Тому одна з химер, зображених художницею Бурго Ле Нуар, міцно затиснула свого носа, щоб уникнути «чорної хмари», про яку йшлося в тексті.

— Вдягайся для верхової їзди.

Я відірвала погляд від сторінок манускрипту і підняла голову.

— Я пообіцяла Метью, що братиму тебе на прогулянки. Він сказав, що це не дасть тобі захворіти, — пояснила Ізабо.

— Не треба, Ізабо. Несподіваний приїзд Доменіко та відьмовода суттєво послабили присутність адреналіну в моєму організмі — якщо тебе непокоїть саме це.

— Напевне, Метью розповідав тобі, яким привабливим для вампіра є запах паніки.

— Це розповів мені Маркус, — виправила я її. — Він навіть розказав, яка на смак паніка. А що вона нагадує своїм запахом?

Ізабо знизала плечима.

— Та нічого особливого вона не нагадує. Запах як запах. Можливо, дещо екзотичніший… ну, може, трохи нагадує мускус. Мене він ніколи особливо не приваблював. Я волію вбивати під час полювання. Але кожному — своє.

— Останніми днями у мене не було нападів паніки. Тому немає потреби брати мене на верхову прогулянку, — сказала я і повернулася до комп’ютера.

— А чому ти гадаєш, що твої напади паніки минулися? — спитала Ізабо.

— Якщо чесно, то не знаю, — відповіла я, поглянувши на неї, і зітхнула.

— А ці напади — вони у тебе давно?

— З семи років.

— А що сталося тоді?

— У Нігерії вбили моїх батьків, — коротко відповіла я.

— Ти отримала фото — і через це Метью вирішив привезти тебе до «Семи веж».

Коли я ствердно кивнула, рот Ізабо вирівнявся в уже звичну мені сувору лінію.

— От свинота.

Можна було вжити потужніший вираз, але тепер слово «свинота» дуже влучно описало тих, хто це зробив. А якщо Доменіко Мікеле належав до групи істот, що прислали мені те фото, то «свинота» була вельми точною категорією.

— Паніка, не паніка, — швидко кинула Ізабо, — але ми поїдемо на прогулянку, як і наказував Метью.

Я вимкнула комп’ютер і пішла нагору перевдягнутися. Дякуючи Марті, мій прогулянковий одяг висів акуратно складений у ванні, але чоботи, жилетка та шолом залишилися в конюшні. Я заповзла у чорні бриджі, вдягнула водолазку, начепила мокасини на теплі шкарпетки і пішла униз, щоб зустрітися там із матір’ю Метью.

— Я тут, — гукнула вона. Я пішла до маленької кімнати, пофарбованої в теракотовий колір і оздобленої старими тарелями і рогами тварин; тут стояв і старовинний буфет, достатньо великий, щоби вмістити тарілок, чашок та глечиків на цілий постоялий двір. Ізабо поглянула поверх газети «Ле монд» і пильно обдивилася мене з ніг до голови.