Сповідь відьом

Може, кролики й маленькі, але якщо вгризтися їм у серце, коли вони ще живі, то виявляється, що в них навдивовижу багато крові. Ізабо висмоктала кров із кроля, який швидко кинув опиратися, а потім витерла губи об його хутро, а тушку викинула в траву. Минуло кілька секунд — і вона злетіла в сідло. Щоки Ізабо трохи почервоніли, а очі заіскрилися. Сівши верхи на Фіддат, вона поглянула на мене.

— Ну як? — спитала Ізабо. — Пошукаємо чогось поживнішого, чи, може, хочеш повернутися до маєтку?

Ізабо де Клермон явно випробовувала мене.

— Тільки після вас, — похмуро відповіла я, злегка торкнувшись Ракаси п’яткою.

Решта прогулянки вимірювалася в часі не рухом сонця, яке й досі ховалося за хмарами, а кількістю крові, яку зголоднілий рот Ізабо висмоктав зі своїх жертв. Кров вона висмоктувала досить акуратно, не розбризкуючи. Одначе я відчула, що після побаченого їсти мені захочеться дуже не скоро.

Я аж заціпеніла від вигляду крові, коли Ізабо вполювала щось схоже на гігантську білку (вона пояснила, що то був бабак), а потім лисицю, а після лисиці — дику козу (принаймні, мені так здалося). Та коли Ізабо кинулася навздогін за молодою оленицею, щось у мене засвербіло і закололо.

— Ізабо, — запротестувала я. — Мені й досі не хочеться їсти. І не скоро захочеться. Припиніть.

— Що я чую? Богиня полювання не хоче, щоб я полювала на оленя? — Її голос прозвучав глузливо, але очі сповнилися цікавістю.

— Так, — швидко відказала я.

— А я проти того, щоб ти полювала на мого сина. Бачиш, що з того вийшло! — кинула Ізабо, зістрибуючи з коня.

Мої пальці засвербіли, захотілося втрутитися — але тільки й того. Я не могла завадити Ізабо переслідувати свою здобич, та й після кожного забою жертви по її очах було видно, що вона не повністю володіє своїми емоціями та діями.

Олениця спробувала втекти. Їй це майже вдалося, коли вона кинулася в низькі чагарники, але Ізабо, напустивши на тварину страху, вигнала її звідти. Олениця слабнула і невдовзі програла шалені перегони з вампіром. Ця погоня допекла мене до серця. Ізабо вбила оленицю швидко, тварина майже не страждала, але мені, щоб не закричати, довелося прикусити губу.

— Ось так, — резюмувала Ізабо, повертаючись до Фіддат. — Тепер можемо повертатися до «Семи веж».

Не кажучи ні слова, я повернула Ракасу в напрямку маєтку.

Ізабо вхопила віжки моєї конячки. На її кремовій сорочці лишилися малесенькі краплини крові.

— Тепер тобі не здається, що вампіри прекрасні? Ти й досі думаєш, що тобі буде легко жити з моїм сином, знаючи, що йому доводиться вбивати, щоби жити?

Важко поставити поруч слова «Метью» і «вбивати». Може, одного дня, зустрічаючи його поцілунком після полювання, я відчую на його губах присмак крові? І такі дні, як той, що мені довелося пережити сьогодні, стануть регулярними?