Путівник по Галактиці для космотуристів [Другая редакция перевода]

Розділ 13

Марвін чвалав коридором і голосно скаржився на життя.

– ...а ще я, щоб ви Знали, страждаю від болю в діодах лівого боку...

– Не може бути, – Артур втомився слухати це ниття.

– Ще як може, – сказав Марвін. – Скільки разів я казав їм, щоб мені їх замінили, та хіба ж мене хтось слухає?

– Уявляю собі...

– Так, так, так, – бубонів собі під ніс Форд. – Значить, Зафод Бібльброкс.

– Знаєте, що зараз станеться? – Марвін спинився, піднявши руку.

– Ні, а що? – запитав Артур. Йому було байдуже, що станеться.

– Ось ще одні з цих дверей, – Марвін обвів солідних розмірів двері підозрілим поглядом.

– Ну, – сказав Форд нетерпляче, – ми зайдемо чи ні!

– Ми зайдемо чи ні? – передражнив його Марвін. – Що нам іще лишається. Це – єдиний вхід на капітанський місток. Я виконав наказ. На сьогодні це найскладніше з інтелектуальних доручень.

Наче мисливець, що чатує на здобич, Марвін наблизився до дверей.

– Дякую вам, – проспівали двері і відчинились, – за те, що ви ощасливили звичайні двері.

Всередині у робота щось обірвалося.

– Дивно, – проказав він замогильним голосом, – тієї миті, коли здається, що гірше й бути не може, життя стає зовсім нестерпним.

Він проволочив своє тіло крізь ненависні двері. Артур і Форд обмінялися промовистими поглядами і знизали плечима. Зсередини долинув голос Марвіна:

– Я виконав ваше доручення, – прогугнявив він, – що накажете мені робити далі – іржавіти в кутку чи одразу розсипатись на порох?

– Ні те, ні інше, Марвіне. Запроси їх увійти, – почувся чийсь голос. Артур не зрозумів, чому Форд сміється.

– Що..?

– Цить, – сказав Форд. – Зайдемо, – і він зайшов.

Артур попрямував за товаришем не без внутрішнього тремтіння. Те, що він побачив, вразило його. Посеред кімнати сиділа людина. Вона балансувала на кріслі, поклавши ноги на дошку з приладами. Лівою рукою вона длубалася зубочисткою в зубах правої голови. Ліва голова всміхалась широкою привітною усмішкою. Кількість речей, у існування яких досі не вірив Артур, але які все ж існували, продовжувала зростати. Артур аж рота роззявив.

– А, Форде, привіт. Як поживаєш? – дивовижний чоловік спроквола помахав Форду рукою. – Радий, що ти нарешті спромігся мене провідати. Але ніхто не міг зрівнятись із Фордом у витримці.

– Зафоде, друже, – недбало озвався Форд, – я теж радий тебе бачити. До речі, ти прекрасно виглядаєш. Ця третя рука тобі навіть пасує. Ти справді вкрав цю калошу?

– Ви... ви знайомі? – у Артура очі полізли на лоб.

– Знайомі? – перепитав Форд. – Так, це... – він осікся, згадавши, що за правилами гарного тону першими слід рекомендувати гостей. – Познайомся, Зафоде. Це мій друг – Артур Дент. Я врятував його в останню мить.

– Справді? – сказав Зафод. – Привіт, Артуре. Дуже радий, – його права голова повернулась, кивнула Артурові й знову схилилася до руки, що знову стала длубатися в зубах.

– Артуре, – продовжив Форд, – це – Зафод Бібльброкс, мій напівдвоюрідний брат...

– Ми зустрічались, – обірвав його Артур.

Коли мчиш по магістралі, натискаючи на педаль газу, і випереджуєш шикарні спортивні автомобілі, то почуваєшся справжнім героєм. Але навіть у справжніх героїв бувають прикрі похибки, наприклад, коли вони помилково переключаються на першу швидкість замість третьої. Двигун реве, мов сто буйволів, мотор ладен вивалитись на дорогу, машина стрімко втрачає ходу.