Путівник по Галактиці для космотуристів [Другая редакция перевода]

Розділ 16

Артура розбудила суперечка. Він скочив з ліжка і пішов на місток. Форд вимахував руками.

– Та ти здурів, Зафоде, – кричав він. – Магратея – це не більше, ніж красива казка, міф, який батьки розповідають на ніч своїм дітям, коли ті зненацька заявляють, що хочуть стати економістами, це...

– А я кажу, що ми перебуваємо на її орбіті, – відстоював своє Зафод.

– Не знаю, на якій орбіті перебуваєш особисто ти, – заперечив Форд, – але цей корабель...

– Комп’ютере! – перебив його Зафод.

– О, ні...

– Хелло! Говорить Едді – ваш бортовий комп’ютер. Настрій у мене чудовий, хлопці. Дайте мені програму, і я впораюся з нею за іграшки.

Артур запитально поглянув на Тріліан. Вона жестом запросила його зайти.

– Комп’ютере, – озвався Зафод, – повтори нам іще раз, де ми перебуваємо.

– З превеликим задоволенням, друже, – вигукнув комп’ютер. – У цю мить ми перебуваємо на висоті трьохсот миль над поверхнею легендарної планети Магратея.

– Це нічого не доводить, – сказав Форд. – Та я б не повірив цій залізяці, навіть якби йшлося про мою вагу.

– Для мене це раз плюнути, – заторохкотів комп’ютер без упину, вивергаючи нові метри перфострічки. – Я міг би також вирішити ваші особисті проблеми з точністю до десятого знаку після коми.

– Зафоде, – втрутилась у розмову Тріліан, – припини суперечку, зараз ми вийдемо на денний бік планети.

– Те, що під нами планета, а не уламок астероїда, я й сам бачу. Але невже ти думаєш, що я не здатний відрізнити Магратею від сотень інших планет. Дивись-но, розвиднюється.

– Прекрасно, – Зафод потирав руки від задоволення. – Згори, я гадаю, нам ніхто не завадить на неї подивитись. Комп’ютере!

– Хелло! Чим можу...

– По-перше, помовч, по-друге, дай нам повний огляд планети. Величезна сіра тінь заповнила екрани моніторів. Планета повільно оберталась далеко знизу. Першим мовчання порушив Зафод.

– Виходимо на денну половину, – мимрив він собі під ніс, – планета обертається... висота – триста миль, – він спробував передати свій піднесений настрій іншим. Магратея! Його вразила скептична реакція Форда. Магратея! – Зараз ми побачимо... Дивіться!

Настала урочиста мить. Навіть найзапекліший міжзоряний волоцюга не може втриматись від захоплення, коли спостерігає схід сонця з космосу навіть у стотисячний раз. Але схід одразу ж двох сонць – видовище, яке не змалювати словами.

Перший промінь сонця пронизує безодню мороку. Промінь розширюється, засліплює і ось, нарешті, на обрії з’являється блискуче лезо сонця. Через кілька секунд з’являється друге, і от уже весь обрій пломеніє білим вогнем. Тонка плівка атмосфери виграє усіма барвами веселки.

– Я вогнище зорі спостерігаю, – видихнув вражений Зафод. – Два сонця – близнюки: Сульяніс і Рам...

– Швидше за все – ні те, ні інше, – сухо зазначив Форд.

– Ні, це – Сульяніс і Рам, – Зафод твердо стояв на своєму. Обидва сонця виринули з-за обрію, коли раптом іззаду почувся сумний спів. Це Марвін завів тужливу мелодію. Він ненавидів людей усім серцем.

Форд спостерігав за світловим шоу, що розгорталось перед ними. Нервове збудження передалося і йому. Він переживав таке збудження щоразу, коли бачив нову планету. Його страшенно дратував Зафод, що вигадує казна-що. Він жити не може без нескінченних фантазій. З’їхав з глузду через свою Магратею.

Артур взагалі не міг збагнути, через що уся ця веремія. Він підступив до Тріліан і запитав, у чім справа.

– Зафод розповідав мені, – зашепотіла вона, – що Магратея для них – ніби легенда. Як для нас Атлантида. Легенда твердить, що магратейці створювали нові планети.

Артур поглянув на екрани. Він відчував, що йому чогось не вистачає.

– А чай на цьому кораблі є? – запитав він.

"Золоте Серце" мчало по орбіті. Обидва сонця зависли високо в синьо-чорному небі, світлове шоу світанку закінчилось. При яскравому денному освітленні поверхня планети мала досить-таки блідий вигляд – одноманітна сіра рівнина. Мертва й холодна, як гробниця. Час від часу на обрії викреслювались обриси, що обнадіювали, наче гори або міста, але в міру наближення нерівності ландшафту поступово згладжувались, аж поки зникали зовсім. Час і вітер знали свою справу.

Планета була стара. Дуже стара.

Десь у глибині душі Форда краяли сумніви. Він у задумі позирав на сумний пейзаж, що простягався внизу. Незбагненність часу тривожила його душу.

– Припустимо, що це – вона, – сказав він.

– Це безсумнівно, – сказав Зафод.

– Хоча це зовсім не вона, – вів далі Форд. – Що ти збираєшся робити? Адже там нічого немає.

– На поверхні – нічого, – погодився Зафод.

– Навіть якщо припустити, що там щось є. Ти ж не збираєшся перекопати всю планету? Невже ми прилетіли сюди лише для того, щоб удовольнити твої археологічні зацікавлення?