Майдан. (Р)Еволюція духу
- Автор: Мухарский Антон Дмитриевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-966-97425-1-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Майдан. (Р)Еволюція духу». Краткое содержание книги:
Публічні інтелектуали, громадські діячі, філософи, історики, письменники, художники, герої й очевидці революційних днів української історії в щоденниках, есе й ексклюзивних інтерв’ю розповіли про темний і світлий бік Майдану, версії причин і наслідків, «білих плям» і таємничих збігів у подіях листопада-лютого 2014 року.
Видання розраховане на коло читачів, яким цікава контраверсійна точка зору на українську історію, політику і культуру.
Після 22 січня беркутівці почали начиняти гранати чимось додатково. Тоді з кожним днем вони використовували сильнішу зброю. Це лише спочатку були просто гумові кулі, сльозогінний газ. Далі пішли в хід світло-шумові гранати, згодом — якісь інші, вони розлітались різним металевим начинням. А потім був той день, коли застрелили людину. 22 січня. Тоді міліція почала стріляти ще іншими кулями. Схожі були на гумові, але більші й твердіші. Металеві продовгасті й круглі.
Ми не хотіли, щоб Майдан був якимось фестивалем зі сценою і цілодобовими концертами. Коли всі нарешті зібрались й пішли до Кабміну, це була пряма дія, поміж нас ніякого страху не було. А от коли вбили людину — кожен почав боятись. Ми намагалися бути обережнішими у всьому.
У перші смерті на Майдані ніхто з нас не міг повірити. Мені стали дзвонити рідні, знайомі, що їдуть до Києва з усіх частин країни, хотіли якось тут допомогти. Найдужче — Західна Україна, приїхали мої друзі зі Львова, Тернополя, Івано-Франківська.
Ми стояли. Почались морози, вночі було –26 градусів, я багатьох лікувала від застудних захворювань, хоча і сама сильно захворіла. Я ще тоді організувала такий табір біля стели на Майдані, назвала його «Пекельна бочка». Сколотили собі будиночок, там жило багато молоді з усієї України — були хлопці і з Правого Сектора, і з Самооборони, дівчата-волонтерки.
Напередодні 20 лютого усі готувались — вдень тренувались, організовували нові медпункти, вночі до наметів зносили бронежилети від благодійників, щити, палиці. Бо передчували, що буде щось страшне, ми мали таке саме відчуття, як перед подіями на Грушевського у грудні. Моя хвороба посилилась, мене на кілька тижнів поклали в лікарню. Вийшла 19 лютого, одразу поїхала на Майдан. Там було згарище. Наш намет і всі інші згоріли.
Навколо я побачила цілковитий хаос. Жах. Усе палало, нікого не можна було розшукати, друзі десь загубились. Я ніби вперше приїхала на Майдан, бо нічого не могла впізнати. Усі були в заціпенінні. Походила-пошукала знайомих. Збирала всіх біля Лядських воріт. Хотіла пересвідчитись, що з моїх усі цілі, що нікого не поранили. Я знову пішла у медпункт і стала допомагати лікарям. Робила перев’язки пораненим. Цілу ніч ми ходили між наметами, допомагали хворим.
Тоді почула від старших сотників, які перешіптувались: «Тут зранку будуть снайпери». Були чутки, що з Росії вилетіли бійці, котрі будуть у Києві вже о сьомій ранку. Що розстрілюватимуть простих людей, що вони хочуть вбивати западенців. Але ми були готові залишатись там до кінця і навіть іти на смерть. Вже під ранок ми пішли до костелу, там на кілька годин заснули.
…20 лютого прокинулись о 8-ій. У нашій бригаді було троє волонтерів, але ми мали лише два бронежилети. Мені не дістався. Зазвичай ходили по троє, бо казали, що одному небезпечно. Але до Михайлівського собору я того ранку пішла сама. Там був склад із медикаментами, я набрала повний рюкзак і ще два пакети. Стріляти почали десь з дев’ятої ранку. Підійшла до Лядських воріт, бачу — всюди карети швидких, від барикад несуть поранених.
Пам’ятаю, подивилась на годинник — 11:37. І тут почула постріл, бачу — по одягу стікає кров. Поруч були дівчата, які розносили канапки, вони підбігли і кажуть: «Сонечко, у тебе вистрелив снайпер». У мене з шиї текло стільки крові, що подумала: все, я помру зараз. Куля влетіла з одного боку шиї, вилетіла з іншого. Мені її показали потім. Вона мала розірватись, коли влучила у тіло, але пройшла навиліт. У той момент я не зовсім розуміла, що зі мною. Мене оглушило, ніби поруч розірвалась граната.
Біль був такий, ніби мені відрубали голову. Втратила дуже багато крові. Не знаю, як я тоді ще й розмовляла. Мені пощастило, що поруч була швидка і мене одразу завезли до лікарні. Потім казали, що хтось бачив — постріл був з боку готелю «Україна».
За що у ті дні люди віддали свої життя — за вільну Україну. За те, щоб змінити цю владу повністю. Щоб українці почали жити краще. Ми і наші діти. За нашу свободу. Справжню свободу. Приїжджали з усієї України за свої ж гроші. Заради того, щоб боротись за нашу країну, скинути злочинну владу, знищити корупцію. За людський рівень життя. Молодь хотіла кращого майбутнього для себе, старші люди — для своїх дітей і онуків.