Майдан. (Р)Еволюція духу
- Автор: Мухарский Антон Дмитриевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-966-97425-1-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Майдан. (Р)Еволюція духу». Краткое содержание книги:
Публічні інтелектуали, громадські діячі, філософи, історики, письменники, художники, герої й очевидці революційних днів української історії в щоденниках, есе й ексклюзивних інтерв’ю розповіли про темний і світлий бік Майдану, версії причин і наслідків, «білих плям» і таємничих збігів у подіях листопада-лютого 2014 року.
Видання розраховане на коло читачів, яким цікава контраверсійна точка зору на українську історію, політику і культуру.
Вночі з 7-го на 8-ме грудня випав сніг, і нас підняли по тривозі. Всі зірвалися, і я за людьми побіг. Ми бігли-бігли і прибігли майже під Кабінет Міністрів. Там стояла велика група людей, а ми були в тилу у них. Одні повернулися на Майдан охороняти палатки, інші пішли вниз... Потім почали прибувати автобуси, ходили якісь інтересні люди, котрі казали: «А якщо прийде міліція, що ми будемо робити?» Мені ці розмови стали не дуже цікаві, я почав прислухатися і зрозумів, що ті люди «гнуть» общину не туди, куди слід. Вони були провокаторами. Казали, що коли міліція прийде, треба тікати, бо міліція нас буде бити. Так вони залякували людей, котрі знаходилися біля палаток.
Як і всі воїни, які хотіли скоріше здобути славу Україні, українському народові, я стояв. У рядах Кличка. І бійці Кличка там були. В ніч з 10-го на 11 грудня ми в одній лаві стояли супроти «Беркуту». І пішла лава на лаву. Кулачних боїв не було, була якась незрозуміла штовханина, збилися усі докупи. Там ми штовхалися і штовхалися, доки мене не викинуло з натовпу. Хлопці-самооборонівці витягнули мене назад на барикади. Я хотів знову наперед повернутися, але туди було тяжко пробитися. Я пробився майже до воріт, але мене не пустили. Наші вуха-очі, дзвіночки-кореспонденти сповістили людям, що Майдан у небезпеці. Усі кияни, хто і як міг, оточили «Беркут» з усіх сторін. І «беркути» зрозуміли, що буде їм велика біда. І так вони потихеньку відійшли, відтягнули свої сили і залишили Майдан у спокої.
«Війна! Війна! Воюють!» — я не зрозумів, що сталося… Це було 19 січня. Почув крики, вистріли, вибухи. Одні люди пішли в один бік, інші — в другий, я не втямив, куди всі йдуть. Приєднався до однієї колони. Підбіг до Кабінету Міністрів. Там стояли якісь бідні солдати і кажуть нам: «Тут нема ніякої війни». …Звідти я повертався по Інститутській… Дворами, дворами — опинився на Грушевського. Там зустрів своїх козаків, котрі брали участь у боях. Дехто нас запитував: «А чого ви стоїте, не воюєте?» — «Просто так кидати камінням, запальними сумішами? Просто викидати свої запаси? Коли починають наступати — тоді треба боронитися!»
Моя хата скраю, я нічого не знаю — такого не має бути у нашого українського народу. Якщо треба поміч, якщо треба рятувати Україну, не дивлячись ні на що: ні на смерть, ні на пролиту кров, треба йти і захищати до кінця. На все воля Божа. Якщо дано тоді загинути, то ти від судьби нікуди не втечеш. Дано полягти тут, на полі — значить, ти поляжеш. Не дивлячись на те, що зранку були вбиті, усі пішли в бій знову.
Потихеньку досвід набувся там, на полі бою. Там, на місці один одному підказували, згруповувалися по п’ятеро-семеро або десять-двадцять людей: «Ну шо, йдем у бій?» — «Йдем у бій». Брали щити, потихеньку підкрадалися, кидалися камінцями. Ніяких бойовиків не було. Якби нам хоч одного воєначальника, розумного, сміливого і який би знав тактику бою, ми би там, на Грушевського, зробили переломну ситуацію.
На Грушевського перший раз мене ранили — світло-шумова граната розірвалася в мене на шиї. Коли було затишшя, тоді лягали трошки віддихати, а знов починалася війна — знов воювали. Двадцять третього числа я знову був на Майдані і війни вже не було, вже настало затишшя, перемир’я. Але вранці знову почалася стрільба. Я проснувся від того, що хтось біг і кричав, що «Беркут» атакує. Звичайно, я хватнув, як завжди, свій щит, свій лідокол і з тим своїм орудієм побіг туди, на Грушевського. Там ми першу їхню атаку відбили і загнали їх назад в Маріїнський парк, бо то їхня територія була з тої сторони екрану, а наша — з іншої. І знову настало перемир’я. І я пішов, далі займатися своїми ділами, хоч мені треба було воювати, та козаків треба все одно кормити. Ближче до обіду знов почали кричати, що «Беркут» наступає. І мені прийшлося взяти свій щит, свій лідокол і бігти туди. Вже в цей раз не пощастило, бо там вже конкретна йшла охота, в кінечному результаті їм вдалося «заохотити» мене, коли я виступав, ще з перших днів вони мене запримітили.
Силовики могли би мене і не спіймати, якби я не звертав на себе увагу, не піднімав ранених, не допомагав їм встати і приховати їх. Я ж міг розвернутися й втекти. Але не годиться козакові тікати, а ранених на полі бою лишати. Мені прийшлося їх піднімати і за це я …попав в полон.