Йов. Фальшива вага

Коли Мендель Зинґер дочитав, у кімнаті запала лунка тиша, яка ніби зливалася з тишею літнього дня і в якій усім здавалося, що вони чують голос сина-еміґранта. Так, сам Шемар'я промовляв до них, там, у далекій-предалекій Америці, де о цій порі, мабуть, ніч, а може, й ранок. На якусь мить вони навіть забули про присутнього Мака. Здавалося, він зник, розчинився за далеким Шемар'єю, як листоноша, що віддає листа, йде і зникає. Йому, американцеві, довелося самому про себе нагадати. Він підвівся, запхав руку в кишеню, наче циркач, що лаштується показати фокус. Витягнув гаманця, вийняв звідти десять доларів і фотографії, на яких Шемар'я раз зі своєю жінкою Веґою сидів на лавці десь серед зелені, а раз був сам, у купальному костюмі, на морському узбережжі, тіло і лице серед тузиня незнайомих тіл і лиць, уже не Шемар'я — Сем. Банкноту і світлини чужинець простяг Деборі, вивчивши коротким поглядом усіх на предмет надійности. Банкноту вона зіжмакала в одній руці, другою поклала на стіл знимки, поряд із листом. Усе це потривало кілька хвилин, що й далі проминули в мовчанці. Нарешті Мендель Зинґер тицьнув пальцем у фотографію і сказав: «Це Шемар'я!» — «Шемар'я!» — повторили всі, і навіть Менухим, що тим часом уже переріс стіл, лунко зареготав і скоса та обережно подивився на знимки.

Менделеві Зинґеру нараз здалося, що чужинець уже зовсім і не чужинець ніякий, і ніби він розуміє його химерну мову. «Розкажіть мені щось!» — сказав він Макові. І американець, немов розуміючи Менделеві слова, заворушив своїм великим ротом і з радісним запалом заходився розповідати щось незбагненне, і це було так, ніби він із благословенним апетитом наминає якусь смачну страву. Він розповідав Зинґерам, що до Росії приїхав через торгівлю хмелем: йому залежало на створенні броварні в Чикаґо. Але Зинґери не розуміли його. І раз він уже тут, то ніяк не може проминути нагоди побувати на Кавказі, а особливо зійти на той Арарат, що про нього вже так багато читав у Біблії. І якщо слухачі й напружували щосили слух, щоби з усього цього грімкого громаддя виловити бодай якийсь крихітний зрозумілий склад, то на слово «Арарат» їхні серця радісно забилися, бо воно було якось до болю знайоме, але також страхітливо спотворене, бо викотилося з Мака небезпечним і жахливим громом. І тільки Мендель Зинґер безперервно всміхався. Йому було приємно слухати мову, що стала тепер і мовою його сина Шемар'ї, і заки Мак говорив, Мендель намагався уявити, як виглядає син, промовляючи такі-от слова. Незабаром йому вже здавалося, що то голос рідного сина рече з погідних незнайомцевих уст. Американець закінчив свій виклад, обійшов стіл довкола, потис усім сердечно й міцно руку. Менухима він рвучким рухом підняв догори, оглянув його криву голову, тоненьку шийку, сині й безживні руки та кривенькі ноги, а тоді посадив із ніжною зневагою на підлогу, немов хотів цим показати, що такі дивачні створіння мають повзати по землі, а не стояти при столі. А тоді широкими, сягнистими, ледь розколисаними кроками, запхавши руки в кишені, рушив до відкритих дверей, а за ним кинулась уся родина. Всі заслонили очі долонями, дивлячись у залитий сонцем завулок, посеред якого крокував Мак і на кінці якого ще раз зупинився, щоби коротенько помахати на прощання.