Йов. Фальшива вага

Двадцять п'ятого серпня в Менделя Зинґера з'явився посланець від Каптурака, по Шемар'ю. Всі сподівалися посланця десь у ці дні. Та коли він постав перед ними в плоті й крові, то ошелешив їх і налякав. То був звичайний чоловік звичайного зросту і звичайної зовнішности, на голові він мав синього солдатського картуза, а в роті — тонко скручену цигарку. Коли його запросили сісти і випити чаю, він відмовився. «Краще зачекаю надворі», — сказав він таким тоном, із якого було зрозуміло, що він звик чекати надворі, перед хатами. Проте саме це рішення чоловіка змусило родину Менделя Зинґера захвилюватися ще дужче. Знову й знову його голова в синьому картузі, мов вартовий, з'являлася за вікном, і все гарячковішими ставали їхні рухи. Вони пакували Шемар'їні речі, костюм, молитовний ремінь, запас їжі на дорогу, ніж для хліба. Міріям підносила речі, вона зносила все більше й більше. Менухим, що вже сягав головою до столу, зацікавлено й тупо витягав підборіддя і безперестанку лепетав те одне слово, яке знав: «мама». Мендель Зинґер стояв коло вікна і тарабанив пальцями в шибку. Дебора безгучно плакала, сльозу за сльозою посилали її очі до викривленого рота. Коли Шемар'їн клунок було спаковано, він видався всім страшенно жалюгідним, і вони безпомічними очима обшукували кімнату в надії знайти іще щось. Аж до цієї миті ніхто не говорив. Тепер, коли білий клунок разом із палицею лежали на столі, Мендель Зинґер обернувся від вікна, в бік кімнати і сказав синові: «Ти негайно і якомога швидше даси про себе звісточку, не забудь!» Дебора голосно схлипнула, розпростерла обійми і кинулася до сина. Вони довго стояли, міцно обійнявшись. Тоді Шемар'я насилу вирвався, підійшов до сестри і лунко поцілував її в обидві щоки. Батько, благословляючи, заніс над ним руки і квапливо промурмотів щось незрозуміле. Після цього Шемар'я боязко приступив до Менухима, що невідривно витріщався. Вперше доводилось йому обійняти хвору дитину, і відчуття в нього було таке, ніби він має поцілувати не брата, а символ, що не дає відповіді. Кожен хотів би ще щось сказати. Але ніхто не знаходив слів. Вони знали, що це прощання назавжди. В найкращому разі Шемар'я цілий і неушкоджений потрапить за кордон. У найгіршому — його спіймають на кордоні, а тоді стратять, або прикордонник просто пристрелить його на місці. Та й що скажеш, прощаючись на все життя? Шемар'я завдав собі палицю з клунком на плече і ногою розчахнув двері. Він так жодного разу й не озирнувся. В мить, коли переступав через поріг, він спробував забути і цей дім, і всіх домашніх. За спиною ще раз пролунав голосний зойк Дебори. Двері захряснулися. З відчуттям, що мати впала непритомна, Шемар'я підійшов до свого супутника. «Одразу за ринком, — сказав чоловік у синьому картузі, — на нас чекають коні». Проходячи повз Самешкінову хату, він зупинився. Кинув поглядом у невеличкий сад, тоді у відчинену порожню конюшню. Його брата Йони там не було. Тужливою думкою вшанував він свого блудного брата, що, як і досі вважав Шемар'я, добровільно приніс себе в жертву. Ну, то й що, що ґбур, зате шляхетний і відважний, подумав він. А тоді рівномірним кроком рушив поряд із незнайомцем.