Знахідка на все життя
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Знахідка на все життя». Краткое содержание книги:
— Е, друзі, то ще не врожай. Моя мета — сто центнерів, і не менше.
— З гектара?
— Зрозуміло, з гектара!
— Де ж ви таке зерно знайдете?
«У мене є таке», — хотів похизуватися Славко, але відразу отямився: ніхто не повірить йому, та й агрономів наказ пригадав — нікому про зернята не казати ані слова.
— Може, і на вашому полі відшукаю, — відповів учений. — Я селекціонер і добре знаю, що природа — то складна лабораторія. Вона створює такі зернята, але це трапляється дуже рідко. Щоб знайти такий колос, не вистачає іноді й цілого життя…
Славко намагався не пропустити й слова з тієї цікавої розмови, але, на жаль, механізатори піднялися з-за столу і попрямували у затінок, до верби, що розкошувала серед двору.
Коли Славко вже допивав узвар, то раптом почув:
— Чий ти, хлопче, будеш?
Славко підвів голову і побачив дідка, який стояв поруч.
— Сіроштан я, з Тарасівки.
— Он як! То ти, бува, не онук діда Опанаса-моряка?
— Ага. А як ви, дідусю, взнали?
— Та як же було не впізнати — ти викапаний дід. Отож з гарного ти, хлопче, хліборобського роду. Лише твій дід схибнув, на море подався, та й то була на те причина… Давнє діло… Не йди, хлопчику, дідовою стежиною. Ти хлібороб, запам’ятай це.
Славко нічого не відповів, але подумав: «Гаразд, дідусю, запам’ятаю».
— Своєму дідові та матері вітання передай. Скажеш, кланявся Сидір Пуп’янок.
— Передам, — пообіцяв Славко.
— Підкріпився, козаче? — підійшов до нього знайомий у безрукавці.
— Спасибі!
Бігай здоровенький! — відповів йому на те здоровань. — А тепер час до роботи. Оце тобі клей, а оце — латки. Зумієш сам залатати камеру?
— Авжеж зумію, — весело підхопився Славко.
У Тарасівку шукач жолудів повернувся поночі.
Тринадцята ділянка
Любив Славко стежинку, що вела до школи. Бігти по ній — одна насолода. Кожна гілочка, кожна травинка і квіточка — тобі приятель. Хороше ранками вітати своїх друзів, які щойно прокинулися. Але сьогодні хлопцеві не до цього. Він поспішає, бо саме сьогодні — перша неділя вересня, отже, настав час посіяти диво-зернята.
Наступна зустріч з керівником гуртка юннатів його анітрохи не турбувала — він заздалегідь обміркував, що скаже вчительці. Та й сівба для нього — дрібничка. Дадуть йому діляночку пухкої землички, а як її порати він знає..
Юннати вже працювали. Але Ганни Пилипівни не було — вона, певно, знов захворіла. Доведеться йому мати справу з сусідкою — Оленкою…
От він переступив межу юннатівських володінь і непомітно підійшов до Оленки, яка в цей час щось робила, схилившись над грядкою.
— Оце — я! — з удаваною урочистістю вигукнув Славко.
Дівчина підвела голову і здивовано оглянула його.
— Бачу, що не бравий солдат Швейк.
— Записуй до гуртка.
— Кого?
— Звісно, мене, а не Юрія Нікуліна.
Сусідка поворожила оченятами:
— А ти, часом, хлопче, адресу не переплутав? Он там, у школі, краєзнавці збираються.
— Ні. Прийшов, куди слід.
— Що ж ти робитимеш у нас?
— Дивуватиму світ.
— Чим?
— Озиминою.
— Запізнився, Славко. Минулого літа пшеничка у нас гарно вродила. Грамоту маємо.
— Я вирощуватиму пянбс.
— Що-що?
— Для тих, хто не кумекає, пояснюю: пянбс — пшениця, якої не бачив світ.
— Знаєш, Славко, не дури мені голову, мотай краще звідси до своїх пташок та жуків, — одрізала Оленка.
— Аякже, помотав. Записуй, кажу, — вже сердито мовив Славко.
— Гаразд. Наталко! — гукнула вона дівчинку, що працювала поблизу. І коли та підійшла, наказала: — Одведи оце хлоп’я на цілину…
— Ой налякала! Цілина! — посміхнувся Славко.
— Подивимося, що за пташка залетіла до нашого городу. Дай цьому герою тринадцяту, — наказала Оленка. Славко потьопав за тонконогою конопатою дівчинкою у найдальший куточок юннатівського клину. Зупинилася Наталка біля якогось кам’яного звалища.
— Оце тринадцята.
— Де ж тут земля? — розгубився Славко.
— Де ж їй бути — під камінням, — люб’язно пояснила дівчинка і поквапом додала: — Камінці не розкидай абияк, а складай охайненько отамечки під тином. — І пішла собі, погойдуючи білявою кіскою.
Славко аж спаленів — така зневага до нього! І перше, що спало йому на думку, — тікати звідси. Геть, геть, ноги його більше тут не буде! Та, ступивши кілька кроків, отямився. А як же його пшеничка? Та й дівчата засміють — «боягуза» приліплять. Нічого не вдієш. Довелося розчищати ділянку — визволяти чорнозем від каміння.