Акротірський шпигун
- Автор: Шрайер Вольфганг
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: М. Дятленко
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Акротірський шпигун». Краткое содержание книги:
Оповідання «Акротірський шпигун» — другий твір письменника, який видається українською мовою.
Дія оповідання відбувається на острові Кіпр восени 1956 року. Англо-французькі імперіалісти готують напад на Єгипет. На Кіпрі в суворій таємниці концентруються їх війська. Але секретні відомості про ці приготування регулярно потрапляють до єгипетського командування. Хто їх передає? Англійський офіцер Роджер Андерсон дістає завдання викрити шпигуна. Він починає стежити за підозрілим «археологом», який веде розкопки в районі військового аеродрому Акротірі, Переживши разом з героєм твору ряд цікавих пригод, читач приходить до зовсім несподіваної розв'язки. Акротірським шпигуном виявляється… Та про це ви дізнаєтесь, прочитавши оповідання.
Автор вводить читача в гнітючу і в той же час хвилюючу атмосферу Суецького конфлікту, проливає світло на діяльність імперіалістичної розвідки на Близькому і Середньому Сході, показує незламну волю пригноблених народів до боротьби з колонізаторами.
— Годдем, — буркнув Вальполь, — нарешті вони мене зрозуміли. — На лобі у нього перлинами блищав піт.
Перед нами знову лежала осяяна сонцем безлюдна дорога; наших противників ніби поглинула порепана земля. Недалеко від нас я побачив зруйновану огорожу, а за нею убогу хатину з пошкодженим фасадом.
Що ж сталося? Невже репетування Вальполя або погрози Гелен примусили роздратованих греків відступити?.. Я довідався про це багато пізніше.
— Треба повертати назад, — сказала Гелен. — Лейтенант Андерсон поранений, боюсь, що у нього перерізана артерія.
І справді, крізь пов'язку сочилася кров, і з кожним ударом пульсу я відчував біль у передпліччі.
Не гаючи ні секунди, Вальполь повернув машину, його автомобіль мав жалюгідний вигляд, нараз він утратив весь свій блиск. Всередині валялося бите скло, дзеркало водія й спідометр були розбиті, капот мотора покоробився, переднє сидіння в кривавих плямах, а з моєї руки все ще сочилася тепла кров.
— Їдьте спокійно, але трохи швидше, — сказала Гелен Вальполю, — і зупиніть машину біля військового складу.
Вона звеліла дістати з багажника аптечку, швидко покопалася в ній і, вийнявши звідти бинти, наказала мені:
— Скидайте мундир… Почекайте, я допоможу вам… Треба спробувати перев'язати кровоносні судини на вашій руці.
Так закінчилася наша друга вилазка до Акротірі.
Після цієї пригоди я став частіше бачитися з Гелен. Вона була привітна зі мною, але при всій своїй люб'язності трималася на певній відстані, — здавалося, не забувала про своє походження з вищих верств суспільства, на що мені досить тактовно натякав Вальполь. Я сприйняв це як незалежний від мене факт. І все ж я спробував би зблизитися з нею, якби вона була не така гарна. Я ж не монах, а навпаки, дуже компанійська людина. Дома, в Ліверпулі, у мене були друзі, які регулярно приходили до мене. А тут таких не було, і, звичайно, я довго витримати не міг без товариства.
Мене тягнуло до неї тим більше, чим менше я був задоволений своєю діяльністю. В кінці серпня стало ясно, що в справі Вальполя я дійшов до мертвої точки. Йому абсолютно нічого не можна було закинути; і моє начальство, як видно, теж не вірило вже в його шпигунську діяльність. Зрозумівши це, я скористався часом, щоб відпочити і дати загоїтись рані. Мої щотижневі звіти ставали дедалі біднішими, і в відділі контррозвідки зовсім не критикували мене за таку роботу.
Лише через три тижні виявилися деякі обставини, що знову збудили в мені пристрасть до розслідування. Про це я хочу розповісти докладніше.
В понеділок, третього вересня, мене викликали в штаб військово-повітряних сил для особистого звіту. У вестибюлі я зустрів ізраїльського і турецького офіцерів зв'язку; останнього розпізнав по тому, що він, крім зірочок, носив на погонах ще й емблему півмісяця — в усьому іншому його уніформа майже нічим не відрізнялася від американської. Обидва офіцери зв'язку були в чині майора, і мене зацікавило, що вони тут роблять.
Підполковник Тінуел прийняв мене в тій самій кімнаті; на її дверях все ще висіла обманлива табличка з написом «Медичний відділ». Тінуел запросив мене сісти і знову запропонував мені холодний лимонад та сигарети.
— Так, кажете, ваша справа не посувається вперед? — спитав він. — Ну що ж — нічого не поробиш, лейтенанте, в нашому ділі треба бути дуже витриманим і наполегливим. Не опускайте рук. Рано чи пізно цей тип викаже себе. Кожен агент в один прекрасний день допускає якусь помилку, яка приводить його до провалу.
Це, звичайно, були пусті слова. Я відповів у тому ж дусі — мовляв, постараюсь. Але Тінуел, мабуть, відчув, що в мене на душі, бо на його довгастому обличчі промайнула посмішка.
— Можливо, тому, що вам досі не вдалося викрити цього Вальполя, ви думаєте, що ми ганяємось за привидами, — сказав він батьківським тоном. — Якщо це так, я повинен вам дещо розповісти. В кінці минулого місяця сюди, в порт Ларнака, прибув загін французьких танків типу АМХ-13; вони, як це запевняє армійське командування, були вивантажені в темряві, з додержанням усіх правил маскування, а потім разом з англійськими танковими підрозділами в нічному марші попрямували до підземного сховища на схід від Атієни…
— При цьому вони, наскільки мені відомо, переїхали дві чи три кози…
— Що? Послухайте, лейтенанте, я розповідаю вам про це не заради жартів! Танки вночі були відведені в сховище, а кілька днів тому наша служба підслухування перехопила в районі Фамагусти зашифровану радіограму невідомого агента, який сповіщав про цей факт. Нам удалося розшифрувати радіограму. В ній повідомлялося про французькі танки АМХ-13, і, — це найдивніше, — ті пройди знають, що танки пофарбовані в жовтий колір і, отже, призначені для воєнних дій в пустелі.