Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення
- Автор: Черкас Борис, Сокирко Олексій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-0143-9
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення». Краткое содержание книги:
Мета книжок цієї серії — розказати про українське минуле, опираючись на факти, а не на вигадки чи ідеологічне замовлення. Для того щоб створювати майбутнє, потрібні не лише воля і хоробрість, не лише наполегливість та щоденна праця, але й знання про нашу історію. Без цензури.
Імовірним археологічним свідченням загибелі якоїсь частини македонських бійців під час відступу по суходолу може бути знахідка, зроблена поблизу сучасного молдавського села Оланешть. Тут натрапили на залишки обладунків із мітками їхніх власників та інші речі — серед них світильник із храму Артеміди Ефеської. Парадне озброєння могло належати офіцерам з армії Зопіріона. Під час вивчення предметів із цього скарбу дослідниками було відзначено той факт, що на бронзових обладунках добре помітні сліди ударів мечем. Зброя македонських гоплітів була схована далеко від рідного краю, мабуть, по смерті своїх законних власників.
Звістка про загибель армії Зопіріона дійшла у ставку Олександра на території Персії через рік — восени 330 р. до н. е. Намісник Македонії Антипатр сповіщав про ці події поруч із не менш важливими європейськими новинами, серед яких були загибель інших полководців — Олександра Эпірського й Агіда. Збереглися свідчення, що цар не особливо засмутився невдачею Зопіріона. Чому? Дехто з сучасних дослідників припускає, що цар просто не бажав ділити з будь з ким славу переможця непереможних скіфів. Тому, мабуть, зміг зітхнути з полегшенням, одержавши скорботну звістку. До того ж восени 330 р. на царя Олександра чекали не менш визначні та поважні справи, ніж підкорення Скіфії.
Можливо, серед розкопаних археологами скіфських скарбів є слід подій, що мали місце у понтійських степах того року. У гробницях двох курганів — Чортомлика й одного із П’ятибратніх було знайдено золоті обкладки піхов мечів із зображеннями бою між скіфами та воїнами, скажімо так, із еллінського світу. Фахівці датують ці вироби другою половиною — кінцем IV ст. до н. е., тобто саме часом скіфо-македонського протистояння.
Знахідка трьох ідентичних піхов для мечів наводить на думку щодо виготовлення серії «нагородної зброї». Зважаючи на те що поховання у кургані Чортомлик могло належати верховному володарю Скіфії, а у П’ятибратньому — правителю однієї з її областей, можна припустити, що у цьому військовому конфлікті була задіяна чи не уся скіфська вертикаль влади. Ну, а географія розташування згаданих курганів (Чортомлик — у Подніпров’ї, П’ятибратній — у Подонні) дозволяє уявити, з якої території були зібрані скіфи, які виступили у переможний похід. Так скіфи повернули собі славу непереможних.
Що виграли елліни, ольвіополіти? У Ольвії взяла гору (нехай і ненадовго) демократія. Було відбудовано старі й закладено нові поселення, оновлено й зведено нові укріплення, вільний і незалежний поліс швидко багатів на торгівлі — настало економічне процвітання. Найкоштовніші свідки цього процвітання, що дійшли до наших днів, — виготовлені на монетному дворі Ольвії вже 330 р. до н. е. срібні, а пізніше й золоті монети. На срібних монетах, крім бога Борисфена, помістили зображення зброї. Причому зброї скіфського типу — малого лука у футлярі-гориті та бойової сокири на довгому руків’ї. Двадцять три століття тому статери, драхми й тетрадрахми рознесли звістку ближнім і дальнім полісам, друзям і ворогам, еллінам, македонянам і варварам: «Ольвія живе! Ольвія перемогла своїх ворогів і процвітає!» А зображення знайомої зброї нагадувало усім, друзям і ворогам: за нами не тільки давній Бог — Борисфен, за нами — Скіфія.
За племенами сарматів ще з античних часів закріпилася слава руйнівників Великої Скіфії. Щоправда, останнім часом науковці, насамперед українські (О. Симоненко, С. Полін, Н. Гаврилюк), переконливо показали, що крах Скіфії був пов’язаний здебільшого з економічним послаблення скіфської «держави» на фоні екологічних змін у Північнопричорноморському степу. Археологічні дані дають підстави вважати, що протягом ІІІ ст. до н. е. степи між Доном та Дунаєм були практично безлюдними. Військові напади сарматів (ідеться радше про серію набігів, а не повномасштабну масовану експансію) стали хіба що таким собі «цвяхом» у вже закриту «труну» скіфської могутності.
Утім, навіть без надто героїзованого ореолу «підкорювачів скіфів» сармати тривалий час дійсно були повноправними володарями степів, найпотужнішою військово-політичною силою Північного Причорномор’я. Період ІІ ст. до н. е. — кінця ІV ст. н. е. у вітчизняній літературі найчастіше називають сарматським.