Спокутий гріх
- Автор: Дурунда Наталія
- Язык: украинский
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Спокутий гріх». Краткое содержание книги:
Найстрашнішу спокуту несе четверте покоління. В автокатастрофі правнучка Емілія втрачає двох дітей. Чоловік покинув і зійшовся з коханкою. Мати помирає через хворе серце. Більше родичів не має. Життя втратило сенс. Триматися на цьому світі згорьованій жінці допомагають лише друзі.
Несподівано доля дарує їй другий шанс. Емма закохується. Виходить заміж, навіть вінчається у церкві. Щаслива. Знову вагітна. Здається — погане позаду.
Проте буквально напередодні пологів Емілія розкриє страшну сімейну таємницю…
— Не треба, — заблагала бідолашна. — Що ти робиш? Зупинись!
Та Антон не зважав. Мов божевільний, з розгону кинув дружину на ліжко.
Скориставшись невеличкою дистанцією, жінка намагалася відповзти, але він ухопив її за ноги й притяг до себе.
— Зупинись! — плачучи кричала нещасна, розуміючи, що не вирветься. — Відпусти! Я вагітна! Вагітна!!!
Антон завмер.
Вмить протверезів, наче йому в обличчя з розгону відро крижаної води плеснули.
— Щ-що? — ледве видавив із себе, ошелешений почутим. — Спр-равді?
— Так, — важко дихаючи й утираючи заплакані очі, підтвердила. — Дев’ять тижнів. Я ж спеціально романтичну вечерю приготувала. Думала — раніше прийдеш, я урочисто повідомлю… — схлипуючи, пояснювала.
Антон міцно стис повіки. Скули його заходили.
— Пробач, — важко прохрипів. — Прости ідіота, — винувато опустив голову дружині на коліна.
Емілія заспокоїлася й погладила чоловіка.
— Як же я люблю тебе, Еммо, — піднявся й ніжно глянув у її сумні очі. — Божеволію від думки, що все летить шкереберть. Не хочу втрачати… Не можу… — обняв і міцно притис до грудей.
— Все буде добре, — ковтаючи сльози, відповіла. — Тепер усе буде добре… Наша радість подвійна. Малюків буде двоє.
— О-о-о, — солодко простогнав Антон, занурюючись у м’яке волосся дружини. — Моя кохана…
Наступного дня Емілія на крилах щастя летіла до матусі поділитися радістю.
— Що-о? — аж задеревіла від почутого Ірина. — Як?
— Ти не рада? — відразу не зрозуміла донька. — Нарешті Господь змилостивився і…
— Як це змилостивився? — перебила її мати. — Хіба ти молилася? Просила Його про щось?
— Що з тобою? — не витримала Емілія. — Твої слова колючі. Може, я й не стояла цілодобово на колінах, але думками ніколи не забуваю про Всевишнього. Усе в Його руках, знаю. Та й ти… молилася. Хіба ні?
— Так, — важко опустила голову Ірина. — Багато. Але мене Господь не почув. Напевно…
— Я не розумію, — зацікавилася Емма. — Ти про що?
— А стать дітей уже відома? — підняла на дочку благальний погляд, наче останню надію на щось плекала.
— Ні, звичайно, — витріщила на неї свої здивовані очі вагітна жінка. Незрозуміла поведінка матері явно лякала.
— Боюся, будуть хлопчики, — голосно зітхнула Ірина. — Хлопчики… — дивно повторила.
— Ну все, мамо, — не витримала Емілія. — Якщо ти зараз же не поясниш, про що мова — я ображуся. Не мовчи, бо не жартую. Справді, — категорично заявила.
Ірина підняла на неї засльозені очі й криво усміхнулася.
— Серце не витримує, — сумно виправдовувалася. — Шкодую, що не зможу обняти їх, побавитися. Не дочекаюся…
— Нащо так мене засмучуєш, рідненька? — обняла неньку зворушена Емілія. — Хіба ми господарі свого життя? Чому сама вирішуєш, коли що буде?
— Відчуваю… — слабо прошепотіла Макарова.
А вночі, коли залишилась на самоті — віддала Богові душу.
Емма важко пережила смерть матері. Антон спочатку навіть не хотів пускати її на похорон. Але це ще більше розривало серце дружини. Мусів змиритися.
— Мамко, — ридала над труною невтішна Емілія. — Нащо ти покинула мене? Наче свідомо попрощалася? А я, дурна, не зрозуміла, — заливалася сльозами, цілуючи холодне неживе обличчя. — Залишила тебе саму. Прости. Прости, — поправляла рано посивіле волосся й хустинку на нерухомій голові. — Як же я буду жити без тебе? Як? — обнімала, мов живу.
— Пора, — легенько обняв дружину за плечі Антон, даючи зрозуміти, що труну забирають, аби віддати тіло землі.
Емілія відступила й прикрила рота рукою, наче душевні крики намагалася заглушити.
Волошин притис жінку до себе…
Сьогодні Тимур приїхав на роботу аж після десятої. То був один із надзвичайно завантажених днів. Засідання у суді до обіду. Заплановані зустрічі з клієнтами. Ще одне засідання після обіду.
Найперше увімкнув комп’ютер, передивився електронну пошту, потім глянув у нотаріальну базу й… заціпенів… квартира Ірини Макарової перейшла у спадщину! Значить…
— Померла все-таки, — задумано прошепотів і відкинувся на кріслі. — Не пройшло й семи місяців після нашої розмови. Царство їй Небесне. Бідна жінка…
Згадав про конверт.
Знайшов його у сейфі.
«Треба з’їздити й віддати, — подумав. — Але коли? — нервово глянув на годинник».
— Ваша кава, — весело повідомила Клара, заносячи тацю з запашним напоєм.
Батурін не тримав власної секретарки. Клара була таким же юристом, як і решта його працівників. Але вже якось так склалося, що вона завжди ближче до Тимура, знає його графік, за потреби свій пристосовує до нього. Якщо якісь гості у шефа — із задоволенням пригостить чаєм. Тому для неї двері кабінету боса завжди відчинені.