Сховай мене від темряви

— Хто це біса такий?

— Ти його не знаєш. — Защебетала Льока. Вона відкрито ревнувала «свого» хлопця. Тому вхопила Вадима за руку і демонстративно поклала його долоню собі на стегно. Цим жестом вона вочевидь мені натякала на їх близькі відносини, так, я все бачила коло ліфта. — Це брат Ірини, він давненько коло Полі ходить. — Осудливий погляд Вадима зачепив моє декольте.

— Так. Врешті я повинна налагодити своє особисте життя. За вашим прикладом. — При цих словах я уважно дивилася в очі Вадиму. — Бувайте.

— Чао. О, до речі, Полю, сьогодні я ночую не вдома. — Я навіть не повернулась до них і грюкнула дверима. «Яка ж вона підла», думала я дорогою. Не знаю скільки часу проходила по місту. В грудях вірували такі емоції, що хотілося кричати. Ірині я все ж подзвонила і назначила побачення її брату в кав’ярні, де робила Льока. Це було зроблено навмисно, щоб їй потім розказали її співробітники про мене. Добре якщо в цей час буде поруч Вадим. Я мала намір блищати! Пам’ятаєш, я казала, що маю місце де можна було заспокоїтися і все обдумати? Так от. Я попрямувала туди. Це був сквер в центрі міста. Навколо нього росли тополі так щільно, що здавалося, ніби це огорожа. Галявина, що поросла червоними маками, вабила до себе. Народжувала думки про щось таке, чого не могло бути. Ти розумієш про що я? Там я знайшла спокій. Всі вранішні емоції затихли й єдиний голос совісті молотком віддавав у скроню. Хай буде як є. Я нічого не можу змінити, а поводити себе так відверто агресивно, кому тоді зроблю краще? Я дивилася на небо, воно було безмежно синього кольору, пухнасті хмаринки закривали сонце. Земля була по осінньому холодною. Вже зовсім скоро настане зима, найстрашніша пора року для виживання. Але я не хочу про це думати зараз. Ще рання осінь, треба насолодитися її п'янкими запахами. Я закрила очі, висока зелена трава огорнула мене. Я міцно заснула. Мені наснилося, що я йду в кав'ярню. ЇЇ вікна коричневого кольору створювали затишок дому. Крізь них можна було побачити відвідувачів. Я йшла до дверей. Аж раптом побачила за столиком Вадима і поруч, хто б міг подумати, Льока. Вони милувалися один одним. Так гаряче від них було навіть мені. Але я не дивилась на неї. Достатньо бачити його, з іншою, таким збудженим, чужим. Їх пристрасть зростала. Вони ніби нікого не бачили, безсоромно топили жагу пристрасті один одним. Однак це не була вже Льока, це було щось мертве. Нежива синя шкіра обтягувала кістляве тіло. Замість ніг вона мала зміїний хвіст, який направив своє жало в шию Вадиму. Я почала кричати та стукати у вікно, мені хотілося попередити його. Але він не чув. Вадим більше не був собою. Він став Вартовим, який лукаво посміхався і дивився на мене. Обличчя його було гарним, але водночас жахливим. Така врода могла бути тільки диявольською. Ніяких емоція в очах, пусті зіниці. Його руки обмацували мертву потвору. «Йди до мене…» — Шепотів він, зазиваючи мене. «Поліна!», наче вітер прокричав мені у вухо. Я прокинулася, моє серце билося дуже швидко. Настали сутінки. Я проспала аж до вечора, чорт забирай! Мить і я побігла щодуху. В мене виникало відчуття, що я стою на місці й нікуди не рухаюсь. Мої ноги ніби робили якісь рухи, але так повільно. Навколо стискалася рука сутінок, ось вона вхопить мене і настане темрява. Я не вірила в те, що відбувалось. Наче все це не зі мною. Стало майже темно. Мій мозок шукав вихід. Де він? І зовсім інше питання, де був мій мозок, коли я спізнювалася кожного разу додому. Не пам'ятаю як, але вже скоро я була майже коло свого будинку. Стало зовсім темно. Зупинилась посеред дитячого садка. Ліворуч від мене рядком були висаджені маленькі ялинки. Вони були так щільно висаджені одна біля одної, що створювали живу огорожу навколо майданчика. Що робити? В потилицю дмухнуло повітрям. Істоти. Десь поблизу. Швидко я забігла на майданчик крізь ялинки, навколішки кинулася їм в коріння. Розгрібала пісок коло стовбура дерева, роздерла руки, вийшла невеличка ямка. Добре, що пісок сухий. Я залізла під гілки, густі колючі. Вони прийняли мене в свої обійми. Я не дихала. Чи врятує мене це? Себе я максимально намагалася притрусити піском, який я перед цим вигребла. Мені було холодно та моторошно. Страх ціпком бив мене по всьому тілу, душив горло. Мої легені ніби ніколи й не дихали, хапала носом повітря. Я молилась. Було так тихо. Додому залишилося метрів сто, може побігти? Що, що робити?! Я хочу додому! Не може бути все це насправді! Не зі мною. Потім я почула звук, неприємний. Істота повзла праворуч від мене по асфальтованій доріжці, де я стояла кілька хвилин тому. Так повільно. Я затримала дихання. Ось воно стало навпроти мене. Шукало? Вчувало запах? О, так, воно відчувало і намагалося зрозуміти де цей запах. Якщо я побіжу, то буду мати хоч маленький шанс вижити, якщо буду лежати тут, то тут і залишуся назавжди. І ця ямка стане моєю могилою, яку я сама собі вирила, до речі. Воно не зможе швидко пролізти крізь ялинки. Це дасть мені фору. Я побіжу трохи в протилежний бік від дому, тому що тварюка перекрила мені прямий хід до будинку. Але не це зараз головне. Більше не розмірковуючи я викотилася із-під гілок і щодуху побігла крізь майданчик. Мені пощастило і розрахунок був вірний. Істота миттєво кинулася крізь дерева та заплуталась поміж ними, так рясно вони були висаджені. В цей час я оминула живу загорожу з протилежної сторони. Пробігла декілька метрів по асфальтованій доріжці та перетнула паркан (добре, що невисокий). І ось, куди далі? Ці секунди затримки зіграли вирішальний акорд у нашому двобої з тварюкою. Воно виплуталося з гілок і як мисливський пес повзла моїми слідами. Воно дещо коливалось перед парканом. Проте голод, або саме смак полювання придало їй сили. І істота перетнула його. Коли я обернулася, то великі пазурі клацнули в міліметрі від мого обличчя. Воно було настільки близько до пащі, що уїдливе дихання обдало мою шкіру і краплі солоної слини бризнули в очі. Я встигла тільки викрикнути «мама».