Сховай мене від темряви

— Що ж дівчата, дякую за компанію. Я, мабуть, буду спати. — Льока кинула погляд в мій бік. Але я сиділа і дивилася на свічку, ніби й не відчуваючи її злих флюїдів. Ось Вадим встав, натякаючи, що нам пора розходитися по кімнатах. Адже ми зайняли його спальне місце — софу, на якій сиділи.

— Може ще чаю вип’ємо? — Майже крикнула я. На що негайно відреагували мої друзі роздратованим звуком «ШШШШШШШШ». — Вибачте. Так що?

— Можна і чаю. — Вадим сів назад.

— А я б випила чогось міцніше. — Процідила Льока. — Полю, — майже гаркнула вона, — ти ж казала, що дуже спати хочеш. Не могла дочекатися, коли вже підеш спати. — Натяк ніби прозорий, я це розуміла.

— Спати? Ти така бадьора була цілий вечір! — Здивувався Вадим.

— Ох, так! Спати треба… Після горнятка чаю. — Я дуже винувато подивилася на подругу.

— Добре, тоді допоможеш мені! — Вона вхопила мене за руку.

— Ти що таке витворяєш? Ми ж домовлялися?

— Пробач Льока, але мені так страшно стало залишатися на самоті. Не можу з собою нічого вдіяти.

— Ти? Боїшся? На тебе це не схоже. — Ми майже навпомацки готували чай. — Так ти підеш чи як? — Це питання і її тон мене зачепили. Звісно, вона налаштувалася на приємний романтичний вечір, і на тобі. Але чому я повинна відчувати себе винною? Це вони, хай їм грець, влаштували за моєю спиною роман і ще мали наглість скріпляти життя в нашій хаті.

— Не ображайся. Льока, чому ви не влаштували вечерю у Вадима?

— Тому що, дурепа ти така, я хотіла, щоб він бачив тебе байдужою до нього. — Не знаю, що більше мене заділо, чи то слово «дурепа», чи то нахабний вираз обличчя подруги. Я роздратовано відкоркувала пляшку вина і зі злістю жбурнула напій в бокал.

— На, випий, заспокойся. Він мені не потрібен.

— Я ж бачу! — Якась дурна ситуація. На душі було неприємне відчуття. В цей момент Льока шукала чайну ложку. Намацала її в ящику, коли несподівано Вадим з’явився коло нас і спитав чи все в нас гаразд. Адже уривки розмови він все ж таки почув. Це було так несподівано. Адже ми тихенько, майже безшумно робили напої, гиркали одна на одну й тут: «Що там, дівчата, чому сваритеся?». Моя рука здригнулася і випустила бокал. Рука Льоки затремтіла й упустила ложку. Вона цокнула об плитку на підлозі та вщент розбилася.

— Що це було?

— Бокал, мабуть. — Вадим увімкнув маленький ліхтарик, прикриваючи долонею світло. — Ні, ось він, коло твоїх ніг. В нього тільки ніжка відпала. — М’яке світло ліхтаря освітило жовту плитку, на ній осколки скла. Я підняла один і придивилася. Ми всі схилилися до смужки світла щоб уважно роздивитися шматок в моїй руці. І ось тут починається. Те неприємне відчуття на душі — то було передчуття. Ми дивилися і я не хотіла вірити своїм очам, холодний піт покотився по шиї. Це була колба з ртутним розчином. Щоб пояснити тобі всю серйозність ситуації, я розповім про ртутний розчин та навіщо ми його використовуємо. Проте що ртуть — хімічний елемент, рідкий метал сріблясто-білого кольору, знає і школяр. Але в наш час колби ртуті почали використовувати як захист в надзвичайних ситуаціях. Наприклад, у вашу оселю потрапила істота, або ви загнані в глухий кут, колбу з ртутним розчином потрібно розбити. Частинки метала прилипають до істоти, як до магніту і випалюють їхню шкіру, або що там в них замість неї. Це дає вам шанс збігти. Але якщо ви розбили її вдома — це дуже погано. Така концентрація цього важкого металу, яка є в колбі отруїть вас за лічені хвилини. Тому, коли наші погляди чітко сфокусувалися на залишках скла від колби на моїй долоні, ми майже одночасно кинулися до дверей. За звичкою пересуватися тихо, ми один за одним без зайвого шуму вийшли в під’їзд. Було дуже небезпечно і страшно стояти там.