Сховай мене від темряви
- Автор:
- Язык: украинский
- Год: Strelbytskyy Multimedia Publishing
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сховай мене від темряви». Краткое содержание книги:
Щоб розібратися в цій ситуації, Поліна звертається до магії. За її допомогою, вона проживає своє минуле життя. Дівчина дізнається, що давним — давно, за часів Полянів, вона була донькою голови племені. ЇЇ наречений — Стриба, намагається відстояти їх кохання перед Серафимом. Янгол має намір сам одружитися з дівчиною. Однак, врода Поліни сяйнула навіть до пекла, і Пан, володар темного світу, зав’язує вузли долі так, що Поліна повинна обрати між чоловіками. Проте її вибір стає трагічним для всіх учасників, окрім Пана. Зло, за своєю звичкою, лише відходить в бік, на деякий час, щоб з’явитися в усьому своєму темному сяйві…
— Провів додому одного разу. І все. А що?
— Дивно на мене подивилась.
— Не звертай уваги. До речі, ти знаєш… — Не хочу переказувати тобі нашу розмову, вона не цікава. Звісно, Віктор був дуже освіченою людиною, але занадто полюбляв слухати себе. Я, чесно кажучи, сумувала. Тому невдовзі почала роздивлятися публіку навколо, іноді киваючи й сміючись де треба. Народ в таверні був різношерстим: від ковалів до професорів. Тут збиралися і багаті й не дуже. Таємничі особи з прихованими обличчями, молоденькі пари, підозрілі самотні особи. Дивні старенькі бабусі в широких капелюхах і сумками через плече. В таверні стояв гомін балачок і подекуди лунав сміх, то стриманий дівочий, то компанійський різкий чоловічий. Врешті мою увагу привернула молода циганка. Вона сиділа на стільці з високими ніжками коло барної стійки. Нога була закинута на ногу. Жінка дивилася просто на нас. Вона володіла дуже проникливим зором. Її великі темні очі ніби зазирали в тебе. Мене збентежив такий відвертий погляд, тому я повернулася до свого супутника. Після другого келиха він вже не здавався таким неприємним. Ніби й привабливий, десь, в глибині душі. Після третього келиха я вже сміялася з його «плоских» жартів і думала, що він дуже нічого. Циганка продовжувала за нами спостерігати, повільно відпивала мартіні зі свого келиха.
— Вікторе, д…д…додому вже час. Мені не дуже хочеться, тут так добре!
— І мені добре, з тобою. — Він взяв мене за руку. — Нарешті ти зголосилася зі мною піти. — Ми обоє були на підпитку. Хочу зауважити, що для мене це не характерно. Загалом — то я не п'ю.
— Давно треба було кудись разом сходити!
— Так а я про що!
— Так! — Я дуже голосно гикнула і ми розсміялися. — Здається мені досить. А чому ти не п’яний?
— А я гартовий.
— Згартований?
— Гуртований.
— З гурту? — Він хотів сказати «загартований». Ну ти розумієш. Коли тобі здається, що ти кажеш слова правильно, а насправді їх перекручуєш, значить досить. Пора додому. Ми ще довго сміялися, ні з чого.
— Йдемо?
— Зараз, я сходжу до дамської кімнатки. Не скажу навіщо, це секрет.
— Яка ти секретна. — Віктор жартівливо погрозив мені пальцем.
— Ага.
— Я тебе чекаю. Тут.
Поки я мила руки у вбиральні, до мене підійшла та циганка, яка безпардонно за нами споглядала. Вона вдало вилучила момент, коли ми залишилися на самоті.
— Доброго дня! — Різко сказала вона. Для такої маленької жінки в неї був напрочуд високий тон голосу.
— Ой, ви мене злякали!
— Вибач, — ось знову цей погляд, вона ніби засуджувала мене. — Я чекала на тебе три дні. Але бачу сьогодні розмови в нас не вийде. Навіщо ти із цим парубком?
— Що? Хто ви така? Ви що одна з гадалок? Мені нічого не треба. — Я відмахнулася від неї. — Йдіть ворожіть деінде. Мені це не цікаво.
— Послухай! — Вона міцно вхопила мій зап’ясток. — Мені теж не подобається все це, але моя сім’я в небезпеці. Ти, у великій небезпеці. Я хочу допомогти. І тобі стане цікаво, коли ти про все дізнаєшся. На жаль, я не можу більше тут бути. Чекаю на тебе в Тихому Притулку на наступних вихідних. Якщо ти не прийдеш — помреш. І разом із тобою помре мій чоловік.
— Відпустіть, мені боляче.
— Мені дужче! Ти навіть і не уявляєш. Я тобі не якась там бульварна гадалка! — Вона з відразою відкинула мою руку. — Запам’ятай, наступний вікенд — день осіннього рівнодення. Я буду чекати. В нас мало часу, а у мого чоловіка тим паче. Мій Арман, він божеволіє.
— Арман? — Трохи проясніло в моїй голові. — Я здається знаю його…
— Так — так. — Горда маленька жінка, вона ледве діставала мені до грудей. Стільки войовничості в цій позі.
— Що ви від мене хочете?
— Не сьогодні, ти не можеш сприймати все як є. Тим паче твій чоловік добряче тебе напоїв.
— Він мій дуг! — «Друг» я вимовити вже не могла.
— Звісно. До побачення.
Всю дорогу додому я промовчала, Віктор трохи розгубився. Він не знав, що робити з моєю різкою зміною настрою. Жарти в нього якісь невдалі. І навіщо я тільки пішла з ним, дала помилкову надію.
— Тебе провести до дверей? — Віктор допоміг мені вийти з машини, мене трохи хитало.
— Ой ні, що ти. Скоріше їдь додому. До сутінку залишилось всього нічого. — Стало якось ніяково. Він явно чекав якогось прощання. Раптом мені здалося, що з мого вікна хтось дивиться. Може мені так хотілось. А ще більше я надіялася, що то був Вадим. — Вікторе, я чудово провела час. Дуже розслабилася. Навіть занадто. Дякую, я давно так не сміялася. Ходи — но, я тебе за це поцілую. — Я хотіла по-дружньому, а Віктор впився в мене. Він все цілував мене й обіймав, а я думала, як же відстійно він це робить. Його жадібні поцілунки вкотре переконали мене, що ми тільки друзями можемо бути. Хоча зараз, цілуючись з іншим, я просто хотіла доказати Вадиму і Льокі, що мені байдуже на них.