Роман юрби

Отак він реготався, а разом з ним реготались Олексій, Льонька й Вовка Карташевський.

– Чого це ти з голою головою, – спитало кругле сусідське обличчя, власне таксистиха, але Сашко не відповів. Він ніс споганену шапку, сльози мерзли в нього на щоках, а він ще мав підстави боятися, що дістане за шапку вдома. Адже тоді, коли мати прийшла з товкушки, така вона була смутна й принишкла, кинула оте диво шапкарського мистецтва на отоманку й сказала: “Яка не є, а на дві зими вистачить. Чуєш, на дві зими!” Він ішов, відчуваючи, як мерзнуть на щоках сльози й думав: “От тобі й дві зими!”

Поліна стояла в дворі з мискою з-під зливків, які перед тим виплеснула у сніг на городі, вибивши в тому снігу нерівну сіру, торочкасту ямку, невеличка, з печальними очима, стояла й надчікувала сина, адже не щодня він повертався додому простоволосий. Напрочуд не сварила сина, а пригорнула поривисто до грудей і прошепотіла там над головою, ніби вітер пробіг:

– Бідне моє! Знову тебе образили – чому вони такі безсердечні!

Сашкові знову захотілося заплакати, але він стримався. Вивільнився з материних обіймів, бо подумав: оті хлопці, котрі з нього сміялися, оті дрочиляки, можуть стежити за ним, а ці материні обійми стануть для них ще одним приводом для кпинів.

Стояла зима. Чудова біла зима. Сніг гарно порипував під ногами і чарівливо поблискував. Блискітки чудово вигравали, чудово мінилися, а може, це було від того, що очі його покриті водяною плівкою? Він дивився на світ, малий, простоволосий, той, котрого дражнять Коником-Стрибунцем, а побіч завмерла з мискою в руці мати; поруч стояло вікно, розкреслене рамою на чотири шибочки – ось вона, одна із малих завмерлих хвилин, палахкий клаптик, який чомусь не перетворивсь у сірий попіл.

Так, це було давно, хоч і недавно. Все сплуталося, спопеліло, потемніло, стало ніби й непотрібне, але ця картинка цупко тримається пам’яті й палає перед його внутрішнім зором – чи не тому, що вона зв’язана з чимось важливішим у його житті, адже воно, те життя – така дивовижна сув’язь ниток, сувоїв, уривків і яскраво освітлених сонцем картин. Отак вони пливуть, власне, не пливуть, а спалахують, оті краплі, а він відчуває химерно й болісно себе колишнього, себе неіснуючого – порвані шматки дорогої, але вже обстриганої тканини...

Наступного дня все повторилося, бо й цього разу Вовка сміявся з нього, дрочився Коником-Стрибунцем, а Сашко тільки дивився на нього, і єдине, що міг, не заплакати й не оганьбитися перед цим покидьком. Вовка був сильніший і старший, Сашко не мав анінайменших шансів його перемогти, знав це він, знав Вовка й хлопці, що стояли довкруж з роздертими у блаженному усміхові ротами. І він, може б, повернувся й пішов геть, коли б щось тонке його не затримало. Щось тонке – це ледь уловима засторога у Вовчиних очах; щось тонке – це гострий насторожений позир, яким той більший і старший вряди-годи кидав на Сашка. Добре відчував оцю Вовчину непевність, бо попри все той, сильніший і старший, теж був не без ґанджу.

“Ага, – подумав Сашко і стис кулаки. – Ага! Він усе-таки боїться! Ану, Конику-Стрибунцю, ану стрибни!”