Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
7
Вона зовсім не гадала, що зустрінеться з Рудим, треба він їй, як возові п’яте колесо; просто треба було накопати картоплі; цього разу взяла не ножа, а заступа: вчора так нічого й не накопала Рудого на березі не було, отож спокійнісінько почимчикувала на города й почала копати посохлі кущі. Мала про що думати, тому й не помітила, що на річку вийшов і Рудий. Він ліг горілиць, тоді перевернувся на живота і, певне, пильно розглядав Людку, бо та аж стрепенулася, вийшовши із задуми.
– Є картопля? – спитав мирно Рудий.
– Та є трохи,' – неохоче відказала Людка, відчуваючи, що паленіє.
– Ля оце вийшов своїх малих попасти, – буденно сказав Рудий.
Двоє мідноголових хлопчаків ганяло по прибережній ріні й метали у воду камінці. Людка мовчки копала картоплю, вибирала бульбиння з землі, при цьому пальці її чомусь тремтіли.
– Все не намилуюсь на тутешню природу. Гарно тут, – сказав так само мирно Рудько. – Є й дітям де побігати... Я в сьомому номері живу...
– І лежите на одному й тому ж місці, – не втрималася, щоб не пирхнути, Людка, на Рудька вона й не дивилась.
– Еге ж, – мовив Рудько. – Слухаю, як бджоли гудуть.
Бджоли пили мед із конюшини, якою заросла трава. Над головою розстелялося широке й мирне небо, повне сонячного трепоту, білих хмар і голубіні. Людка відчула раптом, що втишується, що їй добре отак вибирати з землі картоплю і неспішно перемовлятися з цим напівзнайомим сусідом.
– Не боїтеся, що вжалять? – спитала вона.
– Мене бджоли не жалять, – сказав він і тихо засміявся.
– А комарі?
– І комарі не жалять, я мідний!
Показав блискучі, рівним рядком зуби, на які вона зирнула мигцем, і їй раптом подумалося: а що, коли Нора має рацію? Ллє ні, дурниці все те, хіба мало в світі рудих?
Звелася й уперше зустрілася з ним поглядом. Опекло її, вразило; ні, таки не можна цього витримати. Знову потупилася.
– У мене й батько був такий – мідний, – сказав Рудько. – А от сестра в мене темна.
– Це ж котра ваша сестра, – не втрималася спитати Людка, – старша чи молодша?
– А ви їх примітили? – сказав Рудько. – Сестра – старша, худіша.. Ви замужем?
Так просто поставив це запитання, ніби між іншим. Вона знову спаленіла: чи ж годиться питати таке в незнайомої жінки?
– А вам до того що? – гостро спитала.
– Та нічо, – відповів Рудько. – Сестра в мене незаміжня, от і спитав. Жалко мені її.
– Чого ж вона не замужем?
– Так вийшло, – мовив Рудько. – Мені всіх, хто незамужем, жалко.
– Чи ж вам не все одно? – так само гостро спитала вона.
– Може, і все одно, – зітхнув Рудько. – Не образив я вас?
– Чим?
– Ну, що про чоловіка запитав...
– Теж мені образа, – фуркнула Людка. – Дивіться, ваші хлопці онде шиї собі поскручують...
Він повернувся й побачив своїх шибайголов. Вилізли на прирічкову вербу і, зігнувши ноги в колінах, звісилися з гілки головами донизу.
Рудько засміявся.
– Вони в мене акробати, – сказав. – Таке вичворяють...
– Голови поскручують, то не так засмієтеся, – сердито сказала Людка.
Але хлопці розбиватися не збиралися. Почали розгойдуватися, тримаючись ногами за гілку, а тоді змахнули тільцями, перекрутилися і скочили на пісок.
– Славні в мене хлопці, – сказав Рудько. – Акробати!
Вона хотіла сказати йому про сороміцькі слова, які пишуть на парканах оці “акробати”; про те, що вони закинули Лілі Капілі в кімнату дохлого кота; про те, що вони б’ють із рогаток пташок і виривають на людських городах цибулю. Про те, що вони сховали Норине плаття, коли та гуляла в бікіні по березі; про те, що вони луплять жаб і кидають камінням у чорногуза, який живе самотою на околиці років із двадцять і ніхто ніколи в нього камінням не кидав (вона не врахувала практики Васі Равлика, бо це було давно); про те, що вони ловлять сорочкою мальків, зав’язавши рукави й коміра, а потім висипають тих мальків на траву, де ті дохнуть. Але всього цього невідь-чому не могла виказати: було їй тихо й затишно на душі. Попри все не відчувала до цього чоловіка й найменшої відрази, хоч, може, й симпатії не було. Коли б не такий він рудий, то, може, й симпатичним їй здався; а як просто він розв’язав таємницю про дві свої жінки. Виявляється, та, котра називалася “племінницею”, – його жінка, а та, котру вулиця визнала за його дружину, була тільки сестрою. Чортзна-що можуть наплутати ці кумасі. Людка знову схаменулася: задумалась, а він дивиться на неї. Кинула оком – обпекло її, захопило, аж дихання заклало.
– Не образитеся, коли скажу славна ви! – мовив він.