25 портретів на тлі епохи

Саме у сфері зовнішньої політики за часів Картера відбулися найбільші зміни. «Америці належить споконвічне історичне право ототожнювати себе з процесом всесвітньої боротьби за права людини», — проголосив президент. Цинічний принцип своїх попередників: «Це сучий син, але це наш сучий син», — згідно з яким Вашингтон «не помічав» антидемократичних дій керівників деяких своїх союзників, Картер здав до архіву. Було різко обмежено співробітництво з Чилі Піночета, аргентинською військовою хунтою, урядом білої меншості в Південній Африці, деякими іншими диктаторськими режимами. Величезним успіхом Картера став зрештою підписаний за його посередництва у вересні 1978 року Кемп-Девідський договір між Анваром Садатом та Менахемом Бегіном. Американський президент запросив лідерів Єгипту та Ізраїлю до своєї заміської резиденції й просто не випускав їх звідти, аж доки не було знято всі суперечливі питання, досягнуто миру між двома країнами й у принципі вирішено створити Палестинську автономію. «Доки обидві сторони не виграють, жодна згода не може бути стійкою», — підсумував Картер цей перший за багато десятиріч (і поки що останній) прорив у близькосхідному врегулюванні. Картер за допомогою Бжезинського 1979 року відновив повномасштабні дипломатичні відносини з Китаєм. Саме він успішно завершив у вересні 1977 року переговори, які тривали 13 років, щодо передачі суверенітету над зоною Панамського каналу цій латиноамериканській країні, а 1980 року значною мірою завдяки його позиції було забезпечено передачу влади в Родезії чорній більшості. Картер досягнув другої угоди про обмеження стратегічних ядерних озброєнь, яку було підписано під час його зустрічі з Брежнєвим у червні 1979 року у Відні. Проте «моральна» зовнішня політика приносила Картеру не тільки успіхи, а й гіркі невдачі. 1977 року в Ефіопії, 1978-го — в Південному Ємені та Афганістані, 1979-го — в Нікарагуа до влади прийшли прорадянські режими. Але двома найбільшими невдачами Картера стала радянська окупація Афганістану та ісламська революція в Ірані. Обидві ці події відбулися наприкінці 1979 року. Замість відданого та найважливішого стратегічного союзника на Близькому Сході, яким був шахський Іран, Штати отримали істерично антиамериканську Ісламську республіку. При цьому співробітників американського посольства в Тегерані було захоплено як заручників, і Картер так і не спромігся їх звільнити ані шляхом дипломатичних переговорів, ані силою — рейд американських командос на Тегеран ганебно провалився. Американських заручників іранські аятоли передали вже адміністрації наступного президента США Рейґана, який використав нездатність Картера звільнити заручників як один із козирів своєї виборчої кампанії. Тим більше, що саме Картер усіляко стримував шаха від кривавих репресій проти ісламських революціонерів. Хто знає, чи зберіг би шах владу, застосувавши силу, але, на думку багатьох експертів, шанс у нього був…