Сповідь відьом

— Нарешті після багатьох років невдалих спроб Бланка завагітніла. Це трапилося п’ятсот тридцять першого року. То був незвичайний рік. На півдні з’явився новий король, і всюди знов почалися битви. На обличчі Метью дедалі частіше з’являвся щасливий вираз, бо він сподівався, що його дитина виживе. І вона вижила. Лукас народився восени, і його хрестили в недобудованій церкві, до спорудження якої долучився і Метью. Бланка мала важкі пологи. Пупорізка сказала, що Бланка більше не зможе народжувати дітей. Втім, Метью було цілком достатньо й Лукаса. А він вдався у свого батька: мав чорні кучері, гостре підборіддя та довгі ноги.

— А що ж сталося з Бланкою та Лукасом? — тихо спитала я. Бо до перетворення Метью на вампіра залишалося шість років. Напевне, щось тоді трапилося, інакше він не дозволив би Ізабо забрати у нього життя і змінити його на нове.

— Метью та Бланка дивилися, як зростав та розквітав їхній син. Метью навчився працювати не лише з деревом, а й з каменем, користувався великим попитом серед можновладців — від наших країв і аж до Парижа. Якось до села прийшла лихоманка. Всі захворіли. Метью видужав. Але Бланка з Лукасом — ні. Це сталося п’ятсот тридцять шостого року. Попередній рік був якийсь химерний, мав дуже мало сонячних днів та надзвичайно холодну зиму. А навесні прийшла хвороба. І забрала з собою Бланку та Лукаса.

— А селянам не здалося дивним те, що ви з Філіпом не захворіли?

— Звісно, що здалося. Але в ті часи можна було вигадати набагато більше пояснень, аніж зараз. Тоді селянам було легше повірити в те, що Господь прогнівався на них, аніж уявити, що поруч із ними жили вампіри, тобто — manjasang.

— Manjasang? — спробувала я перекотити в роті склади так само швидко й вправно, як це зробила Ізабо.

— Це старовинна назва вампірів — «той, хто харчується кров’ю». Дехто запідозрив правду і пошепки розповідав її сусідам у себе біля каміна. Але в ті часи вторгнення остготів було набагато страшнішою проблемою, аніж господар-вампір. Філіп пообіцяв селянам свій захист на випадок, коли загарбники повернуться. До того ж він взяв собі за правило ніколи не харчуватися поблизу домівки, — манірно заявила Ізабо.

— А як Метью пережив смерть Бланки й Лукаса?

— Він сумував. Був невтішний у своєму горі. Кинув їсти. Став схожим на кістяк, і одного дня до нас прийшли мешканці села і попросили нашої допомоги. Я принесла йому поїсти, — з цими словами Ізабо поглянула на Марту і всміхнулася, — змусила його з’їсти те, що принесла, а потім гуляла з ним, аж поки він трохи заспокоївся. Коли ж він не міг заснути, ми йшли з ним до церкви і молилися за душі Бланки й Лукаса. Тоді Метью був дуже набожним. Ми розмовляли з ним про рай та пекло, а він все побивався — куди поділися їхні душі й чи зможе він їх віднайти після своєї смерті.