Пожежник

Сара поборола горе. Поборола нервовий зрив. Не знаю, як вона знайшла в собі сили, та їй це вдалося. На межі істерики я її бачив тільки одного разу, коли її батько сказав, що нам усім варто записатися у федеральний карантин, в Конкорді. Думка про те, що заберуть дітей, вогнем пекла їй душу. Нам довелося відступити. Ми всі остерігалися, що вона щось собі заподіє, якщо станеться так, що Еллі та Ніка заберуть від неї і вона ніколи їх більше не побачить.

Кілька днів Еллі пролежала, згорнувшись клубочком і ридаючи. А тоді, якось уранці, вийшла з ванної зі свіжовиголеною головою і заявила, що з неї досить сумувати. Тієї ж ночі Еллі з матір’ю вгасили разом гриби. А наступної — Сара з дочкою пішли на вилазку і вкрали автівку. Обидві поводилися, мов очманілі, але принаймні вони були щасливі. Якось обікрали крамницю з костюмами. Сара вернулася додому в образі Гілларі Клінтон. Еллі взяла собі маску Капітана Америки, бо їй припала до душі та велика «А» в нього на чолі[126]. Не забули вони й про Ніка: йому принесли маску Тигра Тоні. Я сказав, що завжди хотів стати пожежником і був би вельми вдячний, якби наступного разу вони й про мене подумали. За дві ночі по тому вони вкрали зі стоянки музею, по зав’язку забитої класичними авто, старомодну пожежну машину з усім пожежницьким спорядженням усередині. Довелося поставити її в елінгу табору Віндем, бо більше вона нікуди не влазила. Еллі була сповнена рішучості перед смертю набешкетуватися досхочу, а Сара вирішила, що їй, як матері, належить підтримувати життєві починання дочки.

Я сумнівався, що Керол вистачить надовго. Це я пригадую. Вона схудла на десять фунтів, хоча причин для цього не було. Перестала спати. Постійно дивилася ТБ, напівроздягнена, по дванадцять годин поспіль, безтямна, наче їй зробили лоботомію. Від неї тхнуло, як від підпаленого сірника, вона повсякчас димілася. Єдиним, хто міг ті міазми припинити, був її батько, який піклувався про те, щоб вона їла та пила, не забуваючи подбати й про інші її потреби.

Якось вранці я почув гупання в двері та крики надворі. Було рано, я єдиний не спав. Я підкрався доріжкою до огорожі й визирнув назовні. Перед одним з будинків, далі по вулиці, стояв припаркований ваговоз, поліцейський фургон, на якому тепер їздив карантинний патруль. Якісь типи-спецпризначенці у протигазах затягували досередини жінку. З ними був лікар, у масці та рукавицях, з планшеткою в руках. Він казав жінці, що це задля її ж дітей, аби вони були в безпеці. Казав їй, що вони повідомлять когось із родичів, щоб ті могли забрати малих. Чотирирічний на вигляд хлопчак гірко плакав, намагаючись устигнути за ними. Котрийсь із патрульних без упину відтягував його за плече. Десь у будинку лунав дитячий вереск. За мить до того, як ці люди заштовхнули жінку у вантажівку, вона розвернула голову, і я побачив її обличчя. То була та сама жінка, яка побивалася на узбіччі, того дня, коли спалахнула аптека.