Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
— Доню, доню...
— Що таке, тату?
— Збирайся, ми їдемо.
— Зараз-таки, негайно?
— Так. Пропустиш уроки сьогодні й завтра, ми їдемо недалеко: тільки до Амстердама. Це чудове місто, доню, тихе, й дуже привітні люди, їх треба тільки знати. Ти їх знаєш?
— Так, знаю. Гарно гуляти ввечері вздовж каналів.
— Вода як скло. Як скло. Тиша. Ти чуєш, які тут тихі люди? Ніде люди не галасують так, як у нас, завжди горлають, кричать, величаються. Тобі не буде нудно, якщо я зайду ще пограти в більярд? Ходімо зі мною, коли хочеш.
Вона ніколи не розуміла, чому їх, старих і молодих, так чарувала його гра. Він стояв, оточений хмарою диму з сигари, поставивши на столик біля себе кухоль із пивом, і грав у більярд, невтомно грав, а вони не зводили з нього очей. Чи вони справді були з ним на «ти», чи це просто така особливість голландської мови, що мені вчувалося «ти», коли вони зверталися до нього? Вони знали, що його звати Роберт, і коли вимовляли це ім'я, то перекочували літеру «р» по піднебінню, мов твердий цукерок. Тиша. І канали всі, як скло. Мене звати Рут, я напівсирота. Моїй матері було двадцять чотири роки, як вона померла, а мені минув третій, і коли я думаю про неї, то уявляю собі її сімнадцятирічною або старою, як світ. Їй не личить бути двадцяти чотири річною. Вона може бути або молодою дівчиною десь до вісімнадцяти років, або старою жінкою понад вісімдесят. Мати завжди здавалася мені бабусиною сестрою. Я знаю велику таємницю, яку всі пильно оберігають: знаю, що бабуся божевільна, і не хочу бачити її, поки вона божевільна. Її божевілля — брехня. Вона ховає свій сум за грубими мурами лікарні, я знаю, що це таке, бо сама часто впиваюся сумом і тоді тону в брехні. Вся житлова частина дому на Модестгасе, вісім, заселена привидами. «Підступність і кохання», дідусь побудував абатство, батько висадив його, а Йозеф знов відбудовує. Про мене. Аби ви знали, як це мене мало обходить. Я бачила, як із льохів виносили мертвих, і Йозеф намагався переконати мене, що вони хворі і їх просто везуть до лікарні,— але хіба хворих кидають, як мішки, на вантажні машини? І я бачила, як наш учитель Крот на перерві потай вернувся до класу і вкрав у Конрада Греца з ранця бутерброд, бачила, який у нього був вираз обличчя, й перелякалася до смерті, почала молити бога: «Прошу тебе, боже, не доведи, щоб учитель побачив мене, прошу тебе, прошу». Бо я знала, що він мене вб'є, коли побачить. Я стояла за дошкою, шукала там свою шпильку, і він міг помітити мої ноги, але бог зглянувся на мене, Крот мене не побачив. Я бачила, яке в нього було обличчя, і ще бачила, як він кусав хліб, перше ніж вийшов. А яка сцена була потім, коли Конрад Грец виявив пропажу і Крот почав нас усіх намовляти, щоб ми щиро призналися:
— Діти, будьте чесні, даю вам п'ятнадцять хвилин на роздуми. Тоді ви мусите назвати винного, а то...
Лишилося вісім хвилин, сім, шість... Я глянула на нього, він перехопив мій погляд і кинувся до мене.
— Рут, це ти?— крикнув він.— Ти взяла бутерброд?
Я похитала головою і заплакала, бо знов перелякалася до смерті. А він сказав:
— О боже, Рут, признайся ж!
Я залюбки взяла б на себе вину, але тоді він помітив би, що я все знаю. Я, плачучи, знов похитала головою. Лишилося чотири хвилини, три, дві, одна. П'ятнадцять хвилин минуло.
— Прокляті злодюги, зграя брехунів! На кару тепер напишете в зошитах двісті разів: «Не можна красти».
Що мені до ваших абатств. Мені довелося берегти страшніші таємниці, пережити смертельний жах. Мертвих кидали на машину, як мішки.
Чому вони так холодно розмовляли з тим милим абатом? Що він їм зробив? Хіба він когось убив, украв чийсь бутерброд? У Конрада Греца було вдосталь їжі, він брав до школи білий хліб із печінковим паштетом, маслом і зеленим сиром. Який біс раптом проглянув з обличчя нашого лагідного, розважного вчителя? На ньому була написана жадоба вбивства, в кожній його рисочці світилася ця жадоба. Вони кидали трупи на машини, як мішки, і мені було смішно, коли батько глузував із бургомістра, стоячи перед великим планом міста, що висів на стіні, коли він малював свої чорні позначки й казав:
— Забрати геть, підірвати!
Я люблю його, люблю не менше, відколи дізналася про абатство. Чи Йозеф хоч лишив сигарети в машині? Я колись бачила, як один чоловік віддав обручку за дві сигарети,— за скільки він віддав би свою дочку, а за скільки дружину? На його обличчі я побачила прейскурант цін: десять, двадцять, з ним можна було сторгуватися, з ними всіма можна сторгуватися. Хоч як мені прикро, тату, а я їла з таким самим смаком мед, хліб та масло й після того, як дізналася, хто висадив абатство. Ми й далі будемо гратися в батька й дочку, кожен наш порух буде виважений, як у спортивному танці. Власне, після перекуски в абатстві треба було піднятися на пагорб: Йозеф, Маріанна і я спереду, а дідусь за нами, як кожної суботи.
— Ви встигаєте за нами, дідусю?
— Дякую, встигаю.
— Ми не надто швидко йдемо?
— Ні, не турбуйтесь, діти. Можна мені трохи посидіти, чи ви вважаєте, що тут надто мокро?
— Пісок сухий, як порох, дідусю, і ще зовсім теплий. Спокійно сідайте собі, дайте руку, я допоможу вам.
— Звичайно, дідусю, закуріть сигару, не бійтеся, ми глядітимемо, щоб нічого не сталося.
На щастя, Йозеф лишив сигарети в машині, й запальничка не зіпсована. Дідусь дарує мені такі гарні сукні й светри, багато кращі, ніж батько, в того смак старомодний. Видно, що дідусь дещо тямить у дівчатах і жінках. Я не розумію і не хочу розуміти бабусю. Її божевілля — брехня, вона не давала нам їсти, і я зраділа, коли її забрали й нас почали годувати. Може, це й правда, що вона робила й робить велике діло, але я навіть чути не хочу ні про яке велике діло. Я мало не загинула через бутерброд із печінковим паштетом та через шматок білого хліба з маслом і зеленим сиром. Хай вона повертається додому й сидить із нами ввечері, але не давайте їй доступу до кухні, прошу вас, не давайте. Я бачила голод, написаний на обличчі вчителя, і боюся його. Боже, зроби так, щоб вони мали що їсти, завжди мали що їсти, щоб на їхніх обличчях не з'являвся знов той страшний вираз. І це ж був той лагідний пан Крот, що в неділю сідає у свою малолітражку і їде з родиною до абатства Святого Антонія послухати врочисту службу. Скільки це вже було недільних днів від Зелених свят, скільки від Водохреща, а скільки від Великодня? Він приємний чоловік, у нього приємна дружина і двоє приємних діток.
— Глянь, Рут, правда ж, наш Францик виріс?
— Так, пане Кроте, ваш Францик виріс.
І я вже не думаю про те, що моє життя висіло на волосині, ні, не думаю. Я теж слухняно написала двісті разів: «Не можна красти» і, звичайно, не відмовляюся, коли Конрад Грец запрошує мене до себе на вечірку. Там дають чудові паштети з гусячої печінки і білий хліб з маслом та зеленим сиром, і якщо там хтось наступить комусь на ногу чи перекине келих із вином, то не каже: «Вибачте, будь ласка» чи «Перепрошую», а каже: «Sorry».
Яка тепла трава на узбіччі дороги, які пахучі в Йозефа сигарети, і мені не перестав смакувати хліб із медом, відколи я дізналася, що це батько висадив у повітря абатство. Який гарний Денклінген у промінні призахідного сонця. Нам доведеться поспішати, на переодягання потрібно принаймні півгодини.
11
— Підійдіть ближче, генерале. Нема чого вам бентежитись, усіх новачків найперше відрекомендовують мені, бо я прожила найдовше в цьому чудовому домі. Чому ви так завзято вганяєте свій ціпок у невинний моріжок, хитаєте головою перед кожним муром, перед каплицею, перед теплицею і все мурмочете: «Поле обстрілу»? Зрештою, це непоганий вислів. Поле обстрілу — вільна дорога для куль і снарядів. Як, Отто? Кестерс? Ні, не треба ніяких фамільярностей, не називаймо одне одного на ім'я, до того ж, ім'я Отто вже зайняте. Можна, я називатиму вас «Поле-Обстрілу»? Мені досить глянути на вас, почути ваш голос, відчути ваш подих, щоб зрозуміти: ви не лише прийняли причастя буйвола, а й живилися ним, тільки його й споживали. А тепер скажіть мені, ви католик? Звичайно, я б дуже здивувалась, якби ви були не католиком. Ви вмієте прислужувати в церкві? Ну певне, вас же виховував католицький священик. Вибачте, що я сміюся. Ось уже три тижні як ми тут шукаємо нового служника в каплицю. Балоша вони визнали здоровим і виписали. А що, як ви нам трохи допоможете? Ти ж бо тихий божевільний, не буйний, і маєш одну-однісіньку дуринку — за кожної нагоди, коли треба й коли не треба, мурмочеш: «Поле обстрілу». Ти ж зможеш перекладати требник з правого боку вівтаря на лівий, а з лівого на правий і ставати навколішки перед дароносицею, га? Ти ж здоровий, як цвях, усі люди твого фаху здорові, матимеш іще силу бити себе кулаком у груди і проказувати: «Меа culpa, mea culpa, mea maxima culpa» і «Kyrie eleison[25]». От бачиш, навіщо може ще пригодитися досвідчений генерал, якого виховав католицький священик. Я запропоную священикові нашого закладу тебе в служники. Ти ж згоден, правда?
25
Господи, помилуй (гр.).