![Вогонь для Вогнедана [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогонь для Вогнедана [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #3
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогонь для Вогнедана [uk]». Краткое содержание книги:
Про те, що дух дійсно не вмирає, оповідається в романі «Вогонь для Вогнедана» Правитель Вогнедан, нащадок прибульців — дивних загинув у боротьбі з завойовниками. Але його невпокорений дух втілився в його нащадка, княжича Чорногори, однієї з найвіддаленіших південних провінцій Великої та Могутньої Імперії Півночі. Страшні спогади з минулого життя загартовують волю молодого шляхтича і підказують йому можливість врятувати свій народ з пазурів Імперії…
— Пане княже Чорногорський, — мовить радісно, — як-же… Я бачив вас зовсім дитям, на руках у вашого діда Іскри, але пізнав одразу! Викапана бабуся Денниця! Навіть ваша небіжка матуся і то не була так на неї схожою. А поруч з вами… О, Боги… Тобто, Боже мій… Веданг… Ваша постать нагадала мені князя Воїслава, вашого діда, чи не так?
— Так, — відповідає Меч, — я син його доньки Ружени.
— Бідна дівчинка, — шепоче старий торговець, — а ви — її гідне дитя. Вона має бути щасливою, там… серед пращурів. Шляхтич… Я тямлю на цьому. Вам вина, паньство? Є старе росавське збору тридцятирічної давності…
— Ми, власне, не тільки за вином, — говорить Вогнедан, — наш родич, якому належить частка в Торговому Домі Росавів, порадив нам звернутися в разі нагальної потреби до вашого помічника.
— Проходьте до кімнат, — серйознішає торговець, — мене повідомлено.
У вітальні друзі очікують недовго. Звідкись, з внутрішніх кімнат, з’являється високий кремезний чоловік — з вигляду квітанець. Чимось він одразу нагадав Вогнеданові Крука, хоча був набагато від нього молодшим. Можливо твердим поглядом карих очей, схожих на націлену зброю.
— Вітаю, паньство, — говорить він, — звіть мене Орлином. Мене попереджено. Говоріть.
— Пане Орлине, — розпочинає Вогнедан, — потрібно вирятувати з неволі одного мого приятеля…
Вислухавши історію Верена, квітанець задумується.
— Чортова ішторнійська курва, — говорить врешті, - це ж треба… Котиком їй хочеться милуватися. Чорт, я ж ніколи не бачив Стражів Гір. І як воно, бідняточко, потрапило до звіринцю… А правду говорять, що вони — зовсім як люди? Тільки що вголос не мовлять… До речі, пане княже… Як же ми будемо з ним спілкуватися в дорозі? Я маю тут приятеля до помочі, він шляхетського роду, але з дрібної шляхти… Вашої крові в ньому трошки є, але навряд чи він почує парда розумом.
— Я домовлюся з Вереном, — говорить Вогнедан, — будете розмовляти на мигах. Пане Орлине, так це можливо — вивезти його звідсіля?
— Ну, неможливого у світі не буває, - мовить Орлин розважливо, — особливо, коли про послугу просить князь Чорногорський… Але потрібно, щоб хтось увійшов до звіринцю і відчинив клітку. А раптом отой ваш Верен кинеться на нього так, як ото на Імператора?
— Клітку відчиню я, — сказав Вогнедан, подумавши, — тим більше мені не потрібно буде прибиратися до палацу ззовні. Але треба якось провести Верена повз охорону…
— Звіринець, — мовив Орлин, — одною стороною виходить на берег річки. Там звалище і добрі люди бояться туди й потикатися. Варта обходить палац що три години. Тож потрібно впоратися за цей проміжок часу. Скажімо, сьогодні вночі від півночі до третьої. До того часу ми з приятелем розхитаємо й виймемо прути з огорожі.
— Можу помогти, — пропонує Мечислав. Орлин з хвилину дивиться на нього, тоді киває.
— Сила Драконів, — мовить, — увійшла у примовку. Отже — після дев’ятої вечора на тому смітнику. Знайдете?
— Авжеж! — бадьоро говорить Веданг.
— Ну, то хай нам щастить! — підводиться Орлин, — до зустрічі.
Увечері Вогнедан знову у своєї Альдони. Він більше не гнівається на коханку, але дивиться на неї з легкою огидою. Хоча й не свариться з нею, і стиха наспівує під гітару ішторнійські балади. Альдона умліває, слухаючи пісень далекої вітчизни…
— В чорнім плащі, в чорній шалі
Думає, що світ маленький
А серцеві нема краю
Думає, що в вітру шквалі
Десь потонуть і пощезнуть
Всі зітхання й зойки жалю
В чорнім плащі, в чорній шалі…
Північ… Вибило північ… Годинник б’є на Цитаделі… Страшна в’язниця зовсім близько від палацу… Вона нависає над ним, наче привид з минулого. Того минулого, в якому Моанія підгребла під себе півсвіту.
Стиха підіймається Вогнедан. Сьогодні він прийшов на побачення в чорному кунтуші Мечислава. І нині вдягає на себе чорний оксамит. Він іде мов тінь палацовими переходами. Дивному не потрібне світло, очі юнака світяться нині сапфіровим вогнем, мов у парда, який очікує на визволення.
Цією дорогою чорногорець вибирається зранку від Альдони. Ось він відчиняє потайні дверцята… Ліворуч хвіртка, і пустир, за яким вуличка і заїзд, де закоханець залишає свого коня. Але праворуч звертає Вогнедан… До алеї, котра веде через сади Бареллі.
Ось і звіринець. Це, мабуть, єдине місце у палаці, яке не охороняється. Варта обходить його довкола, а біля залізної хвірточки нема ні душі. Та й то — що робити тут зловмиснику? Звірів красти? До такого моанські злодюги ще не докотилися.