Вогонь для Вогнедана [uk]

— Південна половина моєї душі, - сказав, — обожнює росавські вина. До речі, пане князю… Чув я від пана Зорка, вашого однокурсника, неймовірну історію. Чим ви там підпалили школу? Зорко присягає, що самим поглядом…

— Пляшкою з нафтою, — зітхає Вогнедан, — мені і досі неприємно це згадувати. Загинули люди… Звичайно, я не бажав цього. Хотів тільки налякати, а трапилася ціла пожежа.

— А ще мені цікаво, — мовить Генд, стежачи за тим, як слуга розливає по келишкам біле вино з росавських виноградників, — чого це панове Коронат та Егон повернулися з лікування з побитими…е…скажімо, мордами. Вони присягаються, що на них напали розбійники…. Які звали себе ельберійцями і мали трохи не військові відзнаки…

— Панове Коронат та Егон, — лагідно відповідає чорногорець, — звикши знущатися з власних селян, і не тільки…

— Я знаю, — уриває Генд.

— Так от ці панове вломилися на мирний хутір, побили сина господині і спробували скривдити його родичку, котра приїхала з Ігворри погостювати. На щастя поруч трапились ще двоє родичів… Я не знаю, про які там відзнаки мовлять ці панове, хіба що про вишивані сорочки… Але ж часи, коли південцям забороняли носити вишиванки, здається вже минули…

— Ви теж любите носити такі сорочки, — всміхається Генд, і Вогнедан мимоволі відповідає усміхом. «Знає, - думає, - все знає, чортів напівкровний»

— Дуже гарне і витворне вбрання, — відповідає, - спонукає до роздумів про незнищенну красу життя.

— Ну і хто з вас, мислителі, зламав носа пану Егону? — запитує принц впрост.

— Я, — відповідає щиро Вогнедан, — а до пана Короната приклав руку князь Ведангський. До речі, мій друг був беззбройним і зладнав голіруч з двома тілоохоронцями.

— Непогано, — робить висновок Генд, — треба буде взяти у вас кілька уроків, пане Ведангу. А з вами, пане Зельм, я сподіваюся, ми продовжимо наші заняття… Вірші і вино Росавів — це те, що тримає мене на цьому світі…

Якби не таємничий смуток слів, — продовжує принц, зітхнувши,

Який мене тримає на цім світі

Давно б уже

покинув би його…

Ви зараз до садів Бареллі, панове?

— Так, — відповідає Вогнедан.

— Тож зустрінемося там… Бувайте…

В кареті Мечислав мовив задумливо:

— Він чимось схожий на тріснуте свічадо… Отака глибока тріщина навпіл… І каламутна глибина… Не дуже довіряйся йому, брате… Я сам — напівкровка, але мене розтяли навпіл в дитинстві. Мечем. І припекли рану… Такий же і наш Лемпарт… Ми в чомусь більші ельберійці, ніж чистокровні й люди Півдня, бо весь час доводиться пояснювати, чого в нас, як говорив Його Високість, морди не такі. А цьому хлопцю з одного боку тоскно в Імперії, серед отого вельможного бидла, а з другого боку він за неї горлянку перегризе, бо на те його навчено…

— Я знаю, — мовив Вогнедан смутно, — але не можу не відчувати жалості і болю. Нашим йому не стати ніколи, а тут він або зведеться нанівець від туги, або встряне в якусь гризню за владу і накладе головою.