Вогонь для Вогнедана [uk]

— Як ти це зробив, — шепоче Іркан ледь чутно, — це що, чаклунство, підданий Зельм?

— Ні, - відповідає Вогнедан, — просто я відчув його душу.

— Душу звіра? — недовірливо питає можновладець, — а душу людини ти теж можеш відчути.

— Можу, — говорить Вогнедан, і долоня його лягає на чоло Іркану майже проти волі чорногорця. І рожевим сяйвом витікає сила, зціляючи це хирляве тіло, знімаючи біль.

Тяжко хворий Іркан, і нема у Вогнедана можливості зцілити його повністю. Але, принаймні, голова у Імператора більше не болітиме. Вже не болить.

— Це чаклунство, підданий Зельм? — питає Імператор з несміливим усміхом.

— Чаклунство завдає болю, — відповідає лагідно Вогнедан, — я його забираю.

- І у нас більше не буде цього болю?

— Не буде, Ваша Могутньосте.

— Як нам віддячити? — шепоче хворий, усміхаючись, — не болить… Насправді не болить.

— Ваша Могутньосте, — мовить Вогнедан, відчуваючи, що більш слушної нагоди вже не буде, — відпустіть на волю бідолашного звіра, котрий так налякав вас. Він оскаженів від туги за Чорногорою. Я відправлю його додому… Зробіть це задля Божого милосердя. Я знаю, він коштує дорого, але ладен відшкодувати…

— О, ні…, - ледь ворушиться рука хворого на парчевій ковдрі, - ні… Але звір дуже подобається Альдоні. Власне, він виріс у звіринці Габідени, у неї на очах. Це її власність, князю Зельме… Я думаю, що вона вам його подарує…

Мимоволі рожевіє лицем Вогнедан, і знову сумно всміхається хворий юнак, тонучи слабким тілом в перині, набитій пухом.

— Я міг би наказати стратити тебе, Зельме, — шепоче Імператор, — але тоді мені доведеться підписати смертні вироки майже всім чоловікам столиці. Краще вже ти, ніж двірцевий конюх… Моя дружина не має стриму в любощах, а я… Я не можу дати їй того, чого вона бажає. Я сказав лишень, що не допущу, аби опісля мене на трон Чоррінів зійшов син двірцевого челядинця… Або навіть і князя Чорногорського… Коханець, який насмілиться зачати з нею дитину, помре на ешафоті. Ти мені подобаєшся, князю Зельме, тому я тебе попереджаю. Нехай пси біля трону вважають мене дурнем… Але спадкоємця Альдона народить від Чорріна. Хоч і незаконного. Я маю на увазі Генда Яблуновського. Він не любить її, я знаю, але їх об’єднає жадання влади.

— Ви мудра людина, Ваша Могутньосте, — щиро говорить Вогнедан, — але ж ви можете видужати, і…

— Мій батько, — вимовив з якоюсь огидою хворий, — мав ватейлянську погану хворобу, котру підчепив у якоїсь шльондри. Він був дуже… неперебірливий з жінками. Мене було заражено ще в утробі. Так, принаймні, пояснює придворний лікар Ролла. Я приречений, князю Зельме і ніколи не зможу мати дітей. Іди… Я тобі вдячний… І в боргу перед тобою. Іди!

З темної опочивальні, де всі вікна були завішені серед білого дня, Вогнедан вибрався на Божий світ наче з могили. Тепер його вже мучила совість за те, що він зв’язався з Альдоною. Але ж треба було ще випрохати у коханки волю для Верена.

— Не говори дурниць! — каже імператриця.