Чарівні створіння
- Автор: Гарсия Ками, Штоль Маргарет
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: КМ Publishing
- ISBN: 978-617-538-173-1
- Переводчик: Вікторія Калина
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чарівні створіння». Краткое содержание книги:
— Місіс Лінкольн зараз непритомна, Ліні непереливки, а Мейкона поранили. Я не можу зайти у Рейвенвуд, не можу знайти Амму, і мені потрібні підземні ходи.
Я знову почувався малим хлопчиськом, з якого горохом сипалися слова. Коли я розмовляв з Маріан, то мені здавалося, що я говорю з мамою, чи принаймні з людиною, яка бодай пам’ятає, як було з нею говорити.
— Я нічого не в силах зробити, я не можу вам допомогти! Хай що трапилося, обрання відбудеться опівночі, і я не зупиню годинник. Так само не врятую Мейкона чи матір Веслі, чи ще когось. Я не можу до цього долучитися, — вона подивилась на Лінка. — Мені дуже шкода, Веслі. Серйозно, без усіляких образ на маму.
— Мем? — приголомшено вимовив Лінк.
Похитавши головою, я зняв для Маріан найближчий факел зі стіни.
— Ви не зрозуміли. Я не прошу вас зробити щось понад ваші повноваження бібліотекарки чародіїв.
— Тобто?
Я кинув на неї багатозначний погляд:
— Мені потрібно доправити в Рейвенвуд книжку, — я нахилився до найближчої купки книжок і, обпікаючи пучки, дістав перший-ліпший фоліант. — «Повний посібник з отруйних трав і нищівних чарів».
— Сьогодні? — скептично запитала Маріан.
— Так, сьогодні. Просто зараз. Мейкон просив мене, щоб до полуночі книжку доставили йому особисто.
— Бібліотекарі чародіїв — єдині смертні, що знають входи до тунелів «Lunae Libri», — теж багатозначно подивилася на мене Маріан. — Добре, що я саме одна з них.
Ми з Лінком рухалися за Маріан звивистими ходами тунелів «Lunae Libri». Спочатку я спробував був рахувати всі дубові двері, які ми відчиняли дорогою, але збився після шістнадцятого проходу. Тунелі були схожі на лабіринти, і кожен з них відрізнявся від попередніх. Деякі ходи мали низькі стелі, й ми з Лінком мусили під ними пригинатись; інші ж були настільки високими, що здавалося, не мали даху і відкривались у самісіньке небо. У прямому сенсі слова ми потрапили в інший світ. Деякі проходи скромно прикрашали хіба що дерево й камінь, інші ж схожі були на замки чи музеї — з настінними гобеленами, олійними полотнами і стародавніми мапами в рамах. За інших обставин я б зупинився почитати маленькі латунні написи під картинами — хтозна, можливо, на портретах були відомі чародії. Єдиним, що об’єднувало усі тунелі, був запах землі й часу, а ще — нескінченне брязкання ключів на поясі, серед яких Маріан шукала плаский металевий півмісяць.
Ми блукали, здавалося, цілу вічність, поки нарешті дісталися потрібних дверей. Наші смолоскипи дотлівали, і я повинен був піднімати вогонь, щоб розгледіти на вертикальних дошках одвірка вирізьблений напис. «Маєток Рейвенвуд». Маріан прокрутила місячний ключ в останній залізній замковій шпарині, і двері відчинилися. Різьблені сходи вели у будинок, і ледь глянувши на стелю, я упізнав перший поверх.
— Дякую, тітко Маріан, — сказав я до неї і простягнув руку по книжку. — А це я передам Мейкону.
— Не так швидко. Я маю перевірити твій формуляр, Ітане Бейт, — підморгнула мені вона. — Книжку я принесу особисто.
Я подивився на мобільний: знову 23.45. Але ж це неможливо!
— Як зараз може бути той самий час, що й біля входу в «Lunae Libri»?
— Це місячний час. Ви ж, шибеники, ніколи не слухаєте, що вам кажуть. Тут, унизу, все не так, як здається.
Лінк і Маріан піднялися за мною сходами до вітальні. Рейвенвуд залишився таким самим, яким ми його бачили востаннє: з тортом на тарілках, чаєм і купою нерозпакованих іменинних подарунків.
— Тітко Дел! Ріс! Бабусю! Агов! Де ви? — викрикував я імена, і названі мною почали з’являтися на тлі дерев’яних предметів інтер’єру. Тітка Дел стояла біля сходів, замахнувшись лампою, що нібито ось-ось мала полетіти Маріан у лоба; бабуся з’явилася у дверях, затуляючи Раян; Ріс ховалася під сходами, тримаючи напоготові ніж до торта.
І раптом вони всі водночас заговорили:
— Маріан! Ітане! Ми так хвилювалися! Ліна зникла, а коли ми почули дзвоник з тунелю, то вирішили, що це...
— Ви бачили її? Вона там?
— А Ліну зустріли? Бо коли Мейкон не повернувся, ми забили на сполох.
— І Ларкін! Вона ж не завдала йому шкоди, ні?
Недовірливо глянувши на них, я забрав лампу з рук тітки Дел, передаючи її Лінку.
— Лампа? Ви справді гадали, що вона вам допоможе?
Тітка Дел знизала плечима.
— Барклі пішов на горище, щоб переродити якусь зброю з карнизів і старих прикрас до дня зимового сонцестояння. А це все, що змогла нашукати я.
Я присів біля Раян. Часу залишилось обмаль, а точніше — рівно чотирнадцять хвилин.