Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
— Я не хочу жити, Добрику! Чуєш? Не хочу жити! — промовляла крізь сльози. — Перед нами — темна ніч! І ніякого просвітку! Це ж і з нами таке буде! І з нашим Дмитриком, якщо у нас народиться синок… Ні, ні, я не хочу! Краще вкоротити собі віку зараз, ніж укоротять нам його ті бузувіри таким жахливим чином!
Добриня поклав її голову на коліна, цілував схудлі щоки і заплакані очі, пригортав до себе.
— Заспокойся, люба! Заспокойся! Іллю, Маріам і Настуню вже не повернути, а ми повинні думати не тільки про себе, а й про те нове життя, що б'ється у тебе під серцем!
— Краще йому не родитися, якщо жити так, як ми рабом! — Вона билася у нього в руках, як пташка в сильці.
— Будемо сподіватись на краще, люба. Заспокойся! А час загоїть твою душевну рану! — шепотів Добриня. — Нумо, люба, засни, засни!
Поволі Янка стихла, але заснути не могла. Очі її світилися у темряві, як світлячки. Лице горіло ― її почала бити пропасниця, і Добриня вкутав її своїм кожухом і просидів над нею всю ніч, не склеплюючи очей.
З того дня минув місяць. Довгий жахливий місяць, коли Добрині здавалось, що всьому кінець — Янці, і йому. Він був у розпачі.
Врятував їх щасливий випадок.
Одного разу, коли Добриня вранці, повісивши голову, голодний і невиспаний, разом з товаришами брів на роботу, їхню валку обігнав широкий, з халабудою, монгольський віз, запряжений двома волами. На передку сидів молодий монгол. Ззаду в нього, опираючись до спини чоловіка, сиділа жінка зі спеленутою дитиною на руках, її обличчя ховалося в халабуді. Дитина щось весело аукала, щебетала. Монгола тішили дитячі пустощі, і він, блискаючи білими зубами, повертав назад голову і розгонисто реготав.
Добриня глипнув похмурим поглядом на чуже щастя і знову опустив голову. Та тут раптом здригнувся від пронизливого жіночого вигуку:
— Добрику! Добрику-у!
Він не встиг зрозуміти, що сталося, як жінка пташкою злетіла з воза і з плачем упала йому на груди.
Стрій невільників зламався. Монгол зупинив волів. Обличчя його витягнулося від крайнього здивування.
Добриня все ще не впізнавав жінку, що припала обличчям до його грудей. Тоді він обережно взяв її голову шкарубкими долонями і відірвав від себе. І тут на нього глянули такі колись милі, такі кохані очі, що він з несподіванки аж заточився.
— Милано! Ти? Милане! — промовив хрипко, з натугою і навіть якоюсь розгубленістю. — Ти… Тут?
— А де б же я мала бути, Добрику? Хто вижив, ті всі тут, а хто не вижив — тому царство небесне. — І тихо додала: — Я нещасна слабка жінка, Добрику. Я прихилилася туди, куди мене доля прихилила. Бачиш — то мій чоловік і мій синок… Чоловік здивований моїм вчинком, але я йому скажу, що ти мій брат. Правда? А хіба ж я могла стриматися, коли після всього, що з нами сталося, зустріла брата?
Вона вивільнилася з рук Добрині і сказала монголові:
— Айджу, це мій брат. Їдь попереду, а я піду пішки — поговорю з ним.
Айджу прискіпливо оглянув Добриню з ніг до голови, але не став перечити жоні. Сказав щось охоронцям, що, стурбовані несподіваною зупинкою, вже бігли сюди, і торкнув волів батогом.
Валка невільників рушила теж. Заспокоєні словами Айджу, охоронці не здіймали крику, лиш заляскали батогами.
— Гайда! Гайда!
Милана взяла Добриню за руку.
— Про наших нічого не знаєш, Добрику?
— Нічого. Мабуть, усі загинули. Милана схлипнула.
— Усі. І мій синочок… Мій Добричок… Боже, яке нещастя! Яке горе!
— Ну, в тебе є вже другий, — не стримався Добриня, хоча й відчував, що завдає їй болю, що не слід так говорити.
— Ти мене докоряєш, Добрине?.. Є! Звичайно, є!.. Звичайно, я люблю його, хоча він і від чужинця, — болісно скривилася Милана. — Та хіба я хотіла? Серце ниє-пече за моїм первісточком, за Добриком… Коли б я знала, що він живий… Що в добрих людей… Боже, яка б я була щаслива!
Добриня почервонів, йому стало жалко її. Він обняв її за плечі — втішив:
— Вір, що живий! Вір! І тобі буде легше… Та й справді, чому б йому не зостатися живим? Не всі ж, далеко не всі загинули. Багато хто врятувався… Хіба не так?
— Може, й так, — погодилася жінка і підвела вгору очі.— А ти ж як?
— Погано.
— Я бачу, що недобре.
— Е-е, що я? Я звик до такого життя. До всього звик… А ось із Янкою зовсім погано.
— З Янкою? Хто це?
— Моя жона… Правда, ми з нею не повінчані, але скоро матимемо сина або дочку. Гріх великий, але Бог нам простить…