Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
– О, він у тебе блондин, – сказала Людка.
– Як і я, – мовила незворушно Лєнка; до речі, вона була блондинка штучна.
– Еге ж, як і ти, – сказала підхлібно Людка. – Та й схоже воно на тебе.
– Правда?
– Як дві краплі води.
– Тепер пішли такі часи, – засміялася Лєнка, – що жінки й без чоловіків можуть дитину народити.
– Навчи й мене, – швидко сказала Людка і, здається, цією надто похопливою фразою насторожила Лєнку.
– Вийди гола в немісячну ніч і покачайся на росі.
– А з ким?
– Ну, це вже, знаєш, деталі. Нецікаві деталі.
– А чому в немісячну ніч?
– Щоб ніхто не побачив і не зурочив.
– А чому покачатися по росі?
– Це вже як захочеш, – сказала Лєнка. – Коли захочеш блондина, то роса потрібна, а без роси – брюнет!
Лєнка належала до тієї нечисленної категорії дівчат, котрі любили жартувати. Через це й розмова їхня була таки жартівлива, повна темних натяків.
– А ти як вийшла, когось гукала? – спитала Людка.
– Нє, я тільки очі заплющила.
– Навіщо?
– Щоб спокій мати. Ну, побачу я його обличчя, то що? Легше мені буде? Чи мріяти буду про нього, – вона засміялася. – Нє, ліпше очі заплющити. Хай котиться собі бубличком: і йому добре, й нам незле.
– Звідки ж він прийшов? – спитала Людка. – 3 півночі чи з півдня?
– З ночі, – відказала Лєнка і зверхньо всміхнулася. – Коли добре заплющиш очі, прийде...
Ці двоє відвідин принесли Людці такі факти: безсумнівно те, що діти і в Броні, і Лєнки таки руді, Лєнка, окрім того, натякнула на дві речі: вона зустрілася з тим, хто був батьком дитині, в немісячну ніч (отже зустрічі були нічні), а сполучний акт відбувся не в домі Рудька чи самої Лєнки (вона жила з батьками), а на траві; далі: свого обранця Лєнка добре не знала та й знати не хотіла (образ заплющених очей). Усі ці факти не заперечували участі Рудого у збільшенні народонаселення їхньої околиці.
Людка могла б і не йти до Зінки, бо та дівчина груба й різка, але оскільки в цій ситуації існувала ще й чортиця Мілка, до якої Людка таки справді не піде, оминути Зінку не могла ніяк. Нести дарунки Зінці вона не зважилася, віддавало б це зумисністю, отож забігла до неї позичити сито, бо в борошні завелися жучки, а її сито порвалося (це було й справді так), а Зінка одна з її найближчих сусідок. Розмова була короткотривала (не більше години), на розпити про батька дитини (звісно, делікатні) відповіді Людка не дістала. “А-а, нема про що говорити”, – сказала Зінка і зневажливо махнула рукою. “Це таке стерво, – звістила вона через деякий час, – що я їх вішала б”, – при цьому блиснула очима так, що Людка й сумніву не мала, що цей акт Зінка й справді могла б учинити.
– Щаслива ти, що маєш таку славну донечку, – зітхнула Людка, і в її очах блиснули зовсім нелицемірні сльози. – Блондинка вона в тебе чи брюнетка?
– Хто її там розбере, коли воно лисе, – нещадно відказала Зінка.
– Хіба не видно, яке в неї волоссячко? – здивувалася Людка.
– Волосся як волосся, – сказала Зінка, – всі вони спершу блондини...
Отже “блондини”, подумала Людка і почала розказувати про свій візит до Лєнки та про її “чудо-хлопчика”, до речі, також блондина; про те, що їй білявенькі більш до вподоби, бо білявенькі якісь… ну, лагідніші...
Але ця розмова, здається, зовсім не сподобалася Зінці, і саме цей момент по-справжньому насторожив слідчого-аматора Людку: все-таки цікаво, як реагують вони одна на одну, всі оці матері рудих дітей. Заговорила про Броню і про її руденького хлопчика, від чого Зінка посутеніла зовсім і сказала на Броню щось зневажливо-нищівне.
– Ой, вибач, – вигукнула Людка. – Я й забула, що ти її терпіти не можеш. Так, вона носиться з тим своїм рудим опудалом..
– Хіба як руде, то вже й опудало? – необережно прохопилася Зінка і зирнула при цьому зизо, ніби їй прищемили мозоля.
– Руде – це руде, – категорично сказала Людка. – Не знаю, що гарного в рудому!
– А мені воно й нічо! – так само зизо дивлячись, відповіла Зінка.
Людка відчувала себе так, як мисливський пес на сліді зайця. І дурний тут не розкумекає: коли Зінка шиє своїй дитині такі дивні чепчики, що зовсім прикривають волосся, замість купувати готові, значить, є до того причина, а щоб сказати, яка це причина, їй треба було тільки цього Зінчиного признання, що й руде – не таке вже й негарне.