Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах
- Автор: Де Костер Шарль Теодор Анри
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3903-3
- Переводчик: Сидор Сакидон
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах». Краткое содержание книги:
Зберігши всі найхарактерніші риси народних легенд, автор створив образ Уленшпігеля — плоть від плоті народної, майстра на всі руки, відважного геза, зброєю якого у боротьбі з ворогами стають разюче слово і в’їдлива пісня, глузливий сміх і гострий меч.
Він співав, як п’яниця, гикав, заточувався, голосно позіхав, плював, зупинявся, вдаючи, ніби його нудить, а насправді пильно придивлявся до всього, що навкруг робиться, і аж нарешті, почувши пронизливе виття, зупинився, вдавши, наче блює, і при ясному місячному світлі побачив довгу тінь вовка, що повз до кладовища.
Захитавшися знову, як п’яний, він пішов стежкою поміж тернами і, прикинувшись, ніби впав, поставив капкан та вклав стрілу в арбалет. Потім устав, відійшов кроків на десять і зупинився, все хитаючись, як п’яний, гикав, блював, а насправді увесь був як натягнена тятива, а зір і слух напружені до краю.
Він не помічав нічого, крім темних хмар, що бігли, мов несамовиті, по небу, та присадкуватої, кремезної, хоч і невисокої, чорної постаті, що наближалася до нього. Він не чув нічого, крім жалібного голосіння вітру, громового гуркоту моря і хрускотіння черепашок на дорозі під чиїмись важкими нерівними кроками.
Вдаючи, ніби хоче сісти, Уленшпігель важко повалився на стежку, як п’яний, і знову почав блювати.
Потім кроків за два від нього брязнуло залізо, клацнув капкан і розлігся людський крик.
— Weerwolf, — сказав собі Уленшпігель, — попався передніми лапами в капкан. Ось він, виючи, піднімається; струшує капкан, хоче втекти. Тепер не втечеш.
Він вистрелив з арбалета і влучив йому в ногу.
— Ось він падає поранений, — сказав Уленшпігель і закигикав чайкою.
І вмить на сполох задзвонив церковний дзвін, і пронизливий хлоп’ячий голос закричав на все село:
— Вставайте, хто спить! Вовкулаку спіймано!
— Слава Богу, — сказав Уленшпігель.
Торія, мати Беткін, Лансам, її чоловік, Йоос і Міхель прибігли з ліхтарями найперші.
— Впіймано? — запитали вони.
— А дивіться он на дорозі, — відповів Уленшпігель.
— Слава Богу! — вигукнули вони і перехрестились.
— А хто дзвонив? — запитав Уленшпігель.
Лансам відповів:
— Мій старший. Молодший бігає по селу, стукає у двері і гукає, що вовкулаку впіймано. Слава тобі, Господи!
— Попіл б’ється в мої груди, — відповів Уленшпігель.
Раптом weerwolf заговорив:
— Пожалій мене, Уленшпігелю!
— Вовк говорить! — вигукнули всі і стали хреститись. — Це диявол, бо навіть знає, як звати Уленшпігеля.
— Пожалій мене, пожалій! — благав голос. — Скажи, щоб перестали дзвонити, це похоронний дзвін! Пожалій, я зовсім не вовк. Мої руки перебиті капканом. Я старий і стікаю кров’ю, зглянься! Чий це пронизливий голос будить село? Зглянься!
— Я вже чув колись твій голос, — палко вигукнув Уленшпігель. — Ти рибник, вбивця Клааса, вампір, шо загриз бідолашних дівчаток. Городяни й городянки, не бійтесь його зовсім! Це старшина рибників, через якого померла Сооткін.
І він схопив його одною рукою за горло, а другою став витягати ножа.
Але Торія, мати Беткін, зупинила Уленшпігеля.
— Його треба взяти живого! — крикнула вона і, кинувшись до нього, почала рвати йому сиве волосся і дряпати нігтями обличчя.
Вона аж вила і гарчала від горя й люті.
Weerwolf, руки якого були затиснуті в капкані, аж звивався від страшного болю.
— Згляньтеся! — кричав він. — Пожалійте! Відженіть цю жінку! Я дам вам два каролю! Розбийте дзвін! Нащо діти так голосно кричать?
— Не вбивайте його! — кричала Торія. — Не вбивайте, хай заплатить за все! Це дзвонять по тобі, це по тобі дзвонять, мерзенний вбивцю! На повільному вогні його, розпеченими кліщами! Не вбивайте його, хай за все заплатить!
Тим часом Торія знайшла на землі вафельницю з довгими ручками. Оглянувши її при світлі смолоскипів, вона побачила всередині, між двома бляхами, де були вибиті глибокі ромби — звичайна форма вафель у Брабанті, — прироблені великі гострі зуби, наче в залізній пащі. Коли Торія відкрила її, то вафельниця стала схожа на пащу хорта.
Тримаючи вафельницю, Торія то відкривала, то закривала її, клацаючи залізом. Вона немов знавісніла. Скрегочучи зубами, вона хрипіла, неначе в агонії, стогнала від муки, якої завдавала їй жадоба помсти, а потім почала вафельницею кусати впійманого в капкан рибника за руки, за ноги, особливо намагаючись вхопити його за шию, водно примовляючи:
— Отак він кусав цими залізними зубами мою Беткін. Він заплатить за все. А що, тече твоя кров, душогубе? Господь справедливий. Це по тобі дзвонять. Беткін кличе до помсти. Чи відчуваєш ці зуби? Це паща Господня!
І вона кусала його без жалю безперестанку, а коли не могла вкусити, то била вафельницею. Але не вбивала до смерті, щоб лютіше помститися.
— О, змилуйтеся! — кричав рибник. — Уленшпігелю, удар ножем, я скоріше вмру. Проженіть цю жінку! Розбийте похоронний дзвін! Вбийте дітей, що скликають народ!