Чорний лабіринт
- Автор: Сичевський Василь Павлович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Чорний лабіринт». Краткое содержание книги:
В постійній боротьбі на грані життя і смерті формуються характери героїв пригодницького роману Василя Сичевського «Чорний лабіринт». Кинуті в американські табори для переміщених, вони ні на мить не залишають думки про повернення на рідну землю. Наклепами, брехнею і безсоромними провокаціями намагається заплутати їх у свої тенета американська розвідка, та і в цьому двобої перемагає глибокий патріотизм радянських людей.
В романі відтворюється життя конаючого гітлерівського рейху, викривається людиноненависницьке єство фашизму, розвінчується облудна мораль рицарів наживи — американських імперіалістів та їх воєнщини.
Роман «Чорний лабіринт» — друга книга молодого письменника. Перша — повість «Чаклунка Синього Виру» вийшла у видавництві «Молодь» в 1962 році.
Василь Сичевський — учасник Великої Вітчизняної війни, вихованець Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, нині працює режисером Української студії хронікально-документальних фільмів.
Автобус зупинився біля готелю на центральній вулиці Зальцкаммергута.
— Кінцева зупинка! Повертаємо на Мюнхен, — старик кондуктор зняв кашкета і витер строкатою хустинкою спітнілого лоба.
— Скажіть, як пройти до замка Торнау? — запитав Андрій.
— В кінець вулиці і ліворуч. Там дорога.
Хлопець вийшов з автобуса і зупинився. Над ним гудів вмонтований у вікно вентилятор, витягаючи з кухні ресторану смачні пахощі. Андрій намацав у кишені гроші. Йому страшенно хотілося їсти. «Зайду». Проте ресторан було зачинено на перерву. Крізь скляні двері хлопець бачив кельнерів, що протирали столи, готуючись прийняти вечірніх гостей. «Пошукаю, може, де який гаштет є поблизу». Він пішов тротуаром, роздивляючись вивіски. Весною вони десь тут обідали в гаштеті. Андрій пригадав і «землячка», який щедро частував їх вином.
Думаючи про Дайна, хлопець відчув себе недобре. З цим чоловіком Андрій пов'язував чи не все лихо, якого він зазнав після закінчення війни. «Мов кліщ, причепиться до тебе — не відірвеш. Але чорт з ним, тепер він мене вже не дістане. Скоро приїдуть радянські офіцери і — додому».
Настрій одразу піднявся. Через день-другий вони з хлопцями під'їжджатимуть до радянського кордону. Згадка про зустріч з рідною землею радісним хвилюванням наповнила душу.
Вулиця жила розміреним млявим життям. У вітрині перукарні|і немов символізуючи емблему містечка, куняли два ледачі коти. Мружились на сонці, сито потягалися, не звертаючи уваги на кудлате цуценя, що шкірилось на них, здираючись важкими лапами на скло. Кілька чоловік смоктали пиво біля бочки, яку хазяїн виставив на тротуар. Товстий, у клейончатому фартусі німець ліниво котив по вулиці тачку з помідорами. На розі біля аптеки стояв лоток. Якась молодичка продавала бутерброди. Тоненькі скибочки хліба були покриті прозорою, немов слюда, плівкою швейцарського сиру. Андрій вийняв гроші.
В цей час мов вихор вулицею пролетів арештантський фургон, який всі тут називали «зеленою міною». За фургоном на відстані з півкілометра, сяючи лаком, мчав розкішний «мерседес». Під'їхавши несподівано до лотка, «мерседес» зупинився.
— Його шукають, а він, бачите, де розгулює.
Хлопець оглянувся і побачив Дайна. Зустріч була зовсім несподівана. Андрій не встиг отямитись, як двоє здоровенних поліцаїв накинулися на нього.
— Мені треба в табір. У замок Торнау, — спробував пояснити хлопець.
— В машину! — Очі Дайна спалахнули люттю. Поліцаї, мов кліщами, схопили Андрія за руки і через якусь мить він уже сидів між ними на задньому сидінні «мерседеса».
— Куди ви мене везете?
— Приїдемо — побачиш, — кинув через плече Дайн. Машина зірвалася з місця. За містечком несподівано повз «мерседес» майнув «вілліс» з червоним прапорцем на капоті. То поспішали в Зальцкаммергут офіцери радянської комісії по репатріації.
Під камінним склепінням блимає вогник електричної лампочки. «Що зараз? День чи ніч?» — проноситься в голові Андрія. Він важко підводиться з підлоги. Учора в караулці били довго, із смаком. Пан Рябчук зігнав на ньому всю свою лють. «Ти в мене заговориш!» Його верескливий голос ще й досі лящить у вухах. Та Андрій не сказав йому нічого, не обмовився жодним словом про той гестапівський архів, що лежить на дні гірського озера.
Стояти важко, тремтять, підгинаються ноги. Страх вовкулакою позирає з темних кутків підземелля. Андрій обперся ліктем об руду, поїдену цвіллю стіну. Надсилу проковтнув загуслу слину. Від катувань і голоду хлопець зовсім ослаб, ледве переводив подих.
Якісь подряпини на стіні привернули його увагу. Придивився — напис: «Боже, дай силу, пошли терпіння…» Слова перекреслені навхрест і вище: «Стисни кулак!»
Ліворуч, майже біля ліктя, — нотні лінії, на місці скрипичного ключа — серп і молот, а на лінійках ноти — фа, сі бемоль і перша фраза «Інтернаціоналу»: «Повстаньте, гнані і голодні…» І трохи нижче:
«Хай живе наша Радянська Батьківщина! Вмираю комуністом! Ф. Крайніченко».
— Федір! — прошепотів хлопець. Тепер йому було зрозуміло, чому американці вхопилися за нього: Федір Крайніченко загинув, не відкривши їм таємниці Топліцзее. Згадалися слова бородатого солдата, сказані там, у теплушці. «Чистий, як сльоза чистий чоловік…» — А я не вірив йому.
За дверима почувся кашель. Хтось ішов коридором, гупаючи об підлогу кованими черевиками. Андрій тричі ударив кулаком у двері.
— Ей, ти там, не дурій!
«Це Шпинь, — майнула думка, — його голос…» Грицько вчора кидався на нього, мов лютий звір. Уже й Дайн-Рябчук стомився, а той все ще садив кулаками, черевиками, лупцював по спині шомполом. «Вислужується, гад!» Андрій одійшов до стіни.