Чорний лабіринт
- Автор: Сичевський Василь Павлович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Чорний лабіринт». Краткое содержание книги:
В постійній боротьбі на грані життя і смерті формуються характери героїв пригодницького роману Василя Сичевського «Чорний лабіринт». Кинуті в американські табори для переміщених, вони ні на мить не залишають думки про повернення на рідну землю. Наклепами, брехнею і безсоромними провокаціями намагається заплутати їх у свої тенета американська розвідка, та і в цьому двобої перемагає глибокий патріотизм радянських людей.
В романі відтворюється життя конаючого гітлерівського рейху, викривається людиноненависницьке єство фашизму, розвінчується облудна мораль рицарів наживи — американських імперіалістів та їх воєнщини.
Роман «Чорний лабіринт» — друга книга молодого письменника. Перша — повість «Чаклунка Синього Виру» вийшла у видавництві «Молодь» в 1962 році.
Василь Сичевський — учасник Великої Вітчизняної війни, вихованець Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, нині працює режисером Української студії хронікально-документальних фільмів.
У Крайніченка стислося серце. Як спуститися у двір з вікна своєї кімнати, він вивчив ще минулої ночі. Залізна ринва була недалеко. До неї можна дотягтися рукою, якщо стати на карниз за вікном.
Крайніченко сів на підвіконня і, коли шофер зник на кухні, спустив за вікно ноги.
Хвилин за двадцять Федір уже підходив до будиночка по Фріденштрасе. Перевірив, чи нема за ним «хвоста», і звернув на Графіндерплац. Ще тоді, коли зустрілися «У красуні Ірми», Вольф дав Федорові свою адресу і докладно розповів, як знайти його будиночок.
У вікнах світилося, хоч було вже далеко запівніч. Старий Вольф не дуже здивувався його появі. Зустрів так, ніби давно чекав на нього. Накинув на плечі потерту шкірянку, і вони вийшли в сад. Їх обгорнула тиха ніч. Лише інколи приглушені гудки паровозів нагадували, що поруч — залізниця.
Вольф закутався в шкірянку, приготувався слухати. Лице його, вихоплене слабеньким світлом, що падало од вікна, здалося Федорові чужим, непроникним, і він зрозумів, що повинен розповісти все, до останньої краплі вилити душу, не криючи нічого.
— Вольфе, ти знаєш мене… — тихо почав Федір.
— Мабуть, у цілій Німеччині немає тепер нікого, хто знав би тебе краще, ніж я…
Очі Тегарта вкололи Крайніченка холодним спалахом недовіри, що тліла десь глибоко за сірими зіницями.
— Це так, але і ти не знаєш усього. Після того як нас розвели в різні камери, сталося багато такого, чого ніхто з нас не міг передбачити.
Чи міг я знати, що прямо, з тюрми потраплю в «гості» до шефа мюнхенського «Сі-Ай-Сі» містера Керка, що три місяці мене триматимуть на віллі за високими мурами, обплетеними дротами високої напруги, під охороною цілого взводу військової поліції, тільки для того, щоб вивідати у мене, де заховано гестапівський архів.
Крайніченко детально розповів про фальшивку, з допомогою якої Керк намагається наступити йому на горло. Не вмовчав і про репресування батька радянськими органами безпеки, про що свого часу не говорив навіть друзям по попільній роботі. Довго і детально розказував Федір про те, як вони з Андрієм стали свідками трагедії біля старого туристяка. Згадав і останні слова Густава Кьоніга. Проте коли почав розповідати, де заховано гестапівський архів, Тегарт спинив його.
— Зажди, Тодоре, ти все обміркував?
— Так, друже, я все зважив і хочу, щоб ти знав… усе. Можливо, ми бачимось востаннє. Я вірю тобі, тому і прийшов саме до тебе. Ти комуніст, Тегарт. На дні озера Топліцзее картотека закордонної агентури фашистської розвідки. Потрапивши до рук джентльменів із «Сі-Ай-Сі», ця агентура одразу почне діяти, знову підніме голову фашистська гадина. Ця наволоч служитиме кожному, хто платитиме гроші. Хіба ми впевнені в тому, що десь у Техасі чи в Оклахомі американські мілітаристи не відгодовують свого Гітлера? На власній шкурі ти вже скуштував їхньої хваленої «демократії».
— Чого ти хочеш від мене? — запитав Тегарт.
— Підтримки, поради, нарешті, допомоги, — гаряче заговорив Федір.
— Як я можу тобі допомогти?
— Ти мусиш піти в «Континенталь» і розповісти радянським офіцерам все, про що я тільки-но говорив з тобою.
— Добре, я зроблю це. Але чому ти не підеш туди сам?
— Готель блокований бандерівською поліцією з Ляйму. Якщо мене схоплять, справа провалиться. А ти німець, вони не звернуть на тебе уваги.
— Можливо, ти маєш рацію, але ж…
— Ох, Вольфе, коли б ти знав, як моє серце рветься додому. Там на мене чекає дружина, син. Вони сняться мені кожної ночі. Ти розумієш, друже…
— Розумію, — промовив Тегарт, і очі його потепліли.
— Фальшивки Керка мені не страшні. Совість моя чиста. Я тобі по честі скажу, коли про архів стане відомо нашим, коли ті хлопці, що заховані від радянської комісії в замку Торнау, повернуться додому, я вважатиму, що виконав свій обов'язок. А поки це не так, я буду останнім мерзотником, якщо кину напризволяще півтори тисячі юнаків. Містер Керк посилає мене завтра до них у Зальц нібито як представника радянської комісії по репатріації. І я поїду. Вони молоді, Вольфе. І ніхто не сміє ламати їхнє життя. Звичайно, можна було б вигадані якісь мотиви, пересидіти у тебе, але як не крути — це підлість. Ти віриш мені?
— Вірю, Тодоре, — тихо промовив Вольф. — Ти не хвилюйся, я зроблю все, як ти просиш. Там, у комісії, я скажу і про тебе. Скажу, щоб не зважали на американські фальшивки. До речі, про тебе може розказати Макс…
— Дід! Він живий? — стрепенувся Крайніченко.