Амадока
- Автор: Андрухович София Юрьевна
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-629-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Амадока». Краткое содержание книги:
Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?
Я ходила до лісу, — вимовила вона, задихаючись, і замовкла, чекаючи на реакцію.
Сама? — здивувалась Уляна, негайно забувши про Ціммера. — Тебе покликали?
Ні, не покликали, — з викликом відповіла Нуся. — Я сама пішла, бо довго ніхто не озивався. Я хотіла переконатись, що все гаразд. Принесла їм їжі.
То от куди зникає їжа, — невпевнено мовила Уляна. (Вона ж добре знала, куди їжа насправді зникає.)
Нуся зміряла її дивним поглядом: — Більшість їжі беру не я. Я взяла тільки трохи й одного разу.
Вони перезирнулися.
Але я не про це, — махнула головою Нуся. Її очі майже вилізли з орбіт, коли вона проказала: — Їх там немає! Сховок порожній!
Зрозумівши сенс Нусиної тривоги, Уляна стріпнула зі своїх плечей її руки, випручалась і ступила крок у напрямку їхньої хвіртки.
Все добре, — сказала вона знехотя. — Вони просто змінили місце. Криводяк казав про такі плани. З ними все гаразд. Він живий.
Вона відчувала Нусине хвилювання за крок позаду себе. Але Нуся мовчала.
Дякую, що витягла мене з машини цього дурня, — кинула Уляна. — Я, напевно, й сама втекла би від нього, але він був такий жирний і тяжкий…
І тоді Нуся тихим і якимось підозріло спокійним голосом сказала:
Сусіди запитали батька, собаку чи свиню ми завели.
Уляна зупинилась.
Що? — запитала вона, не обертаючись і нашорошившись усім тілом.
Сусідка щодня спостерігала, як ти кидаєш їжу під ґанок, — глузливо відповіла Нуся.
Уляна розвернулась і поглянула сестрі в обличчя. Нусині очі світилися мстивим задоволенням.
Батько таки вб’є тебе, — сказала вона. — Я не брехала німцеві.
Уляна увійшла в темний дім і рушила крізь передпокій до кімнати, залишаючи по собі сліди від болота. З кімнати їй назустріч вийшла мама з величезним оберемком у руках, обійшла її і сказала Нусі: — Треба спалити.
Зараз, напевно, палити не будемо, — відказала їй Нуся. — Тільки ще більше уваги привернемо. Та й не горітиме воно в тій мокроті.
У кімнаті стояв запах мильної піни. Повітря було важке і парке. Христя сиділа за столом, нетерпляче відкриваючи і закриваючи накривку об’єктива.
Я сказав тобі: навіть не думай, — суворо кинув їй батько і перевів погляд на Уляну.
Куди ти це все болото принесла, — напустилася на неї мама з-за спини. — Тут і без тебе гною вистачає!
Пінхас сидів у віддаленому темному закутку. За кілька метрів від нього в мидниці погойдувалася вода з серпанком чорної піни на поверхні. Він був одягнутий в батьків одяг, що звисав із його кістлявого тіла безрозмірними складками. Мокре волосся стирчало навколо голови окремими острівцями. Шкіра ввалювалась у темні ями щік. Руки й ноги здавалися неприродно довгими. Пінхас теж дивився на Уляну. Не зводив із неї очей.
Уляно, — тільки і сказав він, шарпнувшись усім тілом.
Ну, і що ти накоїла, — тільки й промовив батько розчаровано, з відчаєм. — Ти хоч розумієш, що ти накоїла?
Уляна мовчала. Цієї миті вона не розрізняла ні батькових слів, ні маминого сичання за спиною. Вже потім вона пригадувала цю сцену і думала, що так і не знає, чому батько розчарувався в ній: чи тому, що вона переховувала під ґанком їхнього дому єврея, про якого колись їй заборонили навіть думати, чи тому, що тримала живу людину в багнюці, кидаючи їй недоїдки, ніби псові.
фотокартка: вітрина з пластиковими манекенами, одягнутими в мереживну білизну і панчохи
Де ти був, Пінхасе? — прошепотіла вона, припавши губами до жорсткої верети на підлозі. Серед глупої ночі Уляна сповзла зі свого ліжка і ступила кілька кроків у темряву, уникаючи найбільш скрипучих дощок. Тишу порушувало тільки сухувате клацання годинникового механізму. Уляна відчувала, як пушок на її шкірі піднявся дибки. Вона знала, що, незважаючи на цілковиту тишу, сестри й батьки не сплять. У цьому домі віднедавна ніхто не міг спати.
Розпластавшись на холодній підлозі, від якої її тіло відділяла тільки тканина нічної сорочки і частково — запилюжена верета, Уляна ледь чутно видихнула: — Це я, Пінхасе. Розкажи мені, де ти був.
Батько розширив сховок під підлогою — зробив яму вдвічі ширшою, поглибив її, наскільки зміг (Уляна вночі виносила відра з землею з хати і розсипала тонким шаром у кінці саду, радіючи, що дощ негайно змішує її з ґрунтом).
Не було часу копати по-справжньому зручний сховок — будь-якої миті їх могли застукати: сусідка так і вилася під вікнами, постійно вигадуючи приводи, щоби проникнути досередини. Ці дні, поки батько ходив на службу, жінки мусили не покидати дому, щоб не допускати непроханих гостей. Увечері батько повертався, і вони вечеряли всі разом (Пінхас — у темному кутку, там, де Уляна вперше його побачила). Пінхас копати не міг. Він непритомнів. Щось у його легенях свистіло. Руки тремтіли, як у старого діда.