Амадока
- Автор: Андрухович София Юрьевна
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-629-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Амадока». Краткое содержание книги:
Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?
Вона зіщулювалася. Постіль просякала потом. Під ранок відчула, як болять м’язи тіла від несвідомого напруження.
Щосекунди, впродовж усієї ночі, не забуваючись навіть на мить, Уляна мала на думці його: як він лежить там, під ґанком, неначе пес, загорнувшись у батькову першу уніформу з нашивкою допоміжної поліції, накрившись старим тканим килимком, який знайшовся на стриху, обмотавши плечі й голову вовняною маминою хусткою і накинувши овечий кожух. Йому мусить бути страшенно холодно, але ж, думала Уляна, він уже звик до холоду за весь цей час, поки переховувався десь і поневірявся. Він же навіть мороз якось переживав, а зараз ще навіть не мороз. Це дуже погано, що він постійно на дощі, погано, що сидить там, у багнюці — але принаймні за ним цієї миті ніхто не женеться, його поки що ніхто не хоче вбити. Ніхто, крім неї, не знає, що він тут. До того ж вона дала йому найтепліші речі, які змогла знайти і яких, можливо, ніхто найближчим часом не похопиться.
Вона лежала у власному зручному і теплому ліжку, а всім тілом відчувала багно і темряву, тісноту і вітер, вагу розбухлої від вологи тканини, що тисла на кволі кості. Їй нічого не боліло, вона була відносно здорова, нехай і надто худа — і відчувала, як ломить і крутить суглоби, як ниють змарнілі м’язи, як пече і свербить шкіра, як горять вогнем нутрощі після похапцем зжованої картоплі, хліба з цибулею і кількох смажених яєць. Уляна терпіла нічну темряву, прислухаючись до кінчиків своїх пальців, які здавалися потрісканими, а нігті — обламаними до крови. Тілом бігали дрібні іскри, впиваючись у плоть. Вона пробувала ловити бліх, але на місцях укусів її пальці змикалися на порожнечі. Пекли струпи, яких вона не намацувала. Стугоніли збиті до крови ноги.
Вона не поговорила з ним. Так нічого про нього і не довідалась. Вдавала з себе заклопотану: шукала в будинку теплі речі, перебираючи одяг у шафах по кілька разів, хоч напам’ять знала, де і що лежить. Довго смажила яйця і картоплю.
Поклала все це на накривку від старого відра, просунула туди, в глибину. — Ось, поїси. О, треба тобі ще води принести. Я залишу тобі тут слоїк. До криниці не виходь, щоб тебе не побачили.
Здригнулась, почувши цямкання і захланне жування, судомні сплески плоти. Не могла на це дивитись. Взагалі уникала на нього дивитись — відверталася, ховала очі. Це було неприємно. Соромно. До горла підкочувала відраза. Але вона не хотіла йому цього показувати. Може, він і так би навряд чи помітив. Такі речі перестали бути для нього важливими, здавалося їй. Вона не хотіла собі самій показувати свого сорому й відрази.
Хочеш квасного молока? — запитала його, відвернута спиною. Не чекаючи жодної відповіді, пішла додому, довго думала, в що налити йому молока, тоді махнула рукою і віднесла просто в глечику, все, що було.
Зараз я піду додому, бо мама вже от‑от повернеться, — прошепотіла вона у щілину між дошками, тримаючи над собою парасолю. — Не можна привертати до ґанку увагу. Ніхто не повинен знати, що ти тут. Чуєш?
Він підсунув до неї накривку від відра. Вона почервоніла і підняла її.
Дякую, — сказав він. Уляна впізнала Пінхасів голосів. Хоч який незнайомий, а це був Пінхасів голос.
фотокартка: посеред темної захаращеної кімнати — мидниця з мильною водою, в якій відображається щось схоже на людську постать
Що з тобою таке? — запитав батько. Уляна зрозуміла, що він звертається до неї не вперше. Вона сиділа навпроти нього за столом зі скляними очима і з ротом, наповненим їжею. Сіре ранкове світло пробивалося крізь шиби, зі зовнішнього боку яких стрімко збігали водяні потічки.
Вона така вже цілий тиждень, — сказала мама, звівши докупи брови. — Немає з ким говорити. Уже б заміж вийшла чи що.
Може, є що передати до лісу? — запитала у батька Нуся.
Той подивився на неї здивовано, збитий з пантелику.
А це тут до чого?
Ніякого лісу, — відрізала мама, збираючи зі столу тарілки. — У нас і так їжі обмаль. Куди вона тільки зникає. Цілий слоїк квасного молока зник.
Може, сусіди крадуть, — підвела на маму погляд Уляна. Мама округлила очі, ще дужче здивована доньчиним припущенням. Перезирнулася багатозначно з Нусею, кивком голови викликаючи її на кухню.
Вони залишилися за столом удвох — батько й Уляна. Уляна сьорбнула збіжжевої кави. Обпекла язика окропом.
Батько поклав свою долоню їй на руку. Дивився на неї сумним і стривоженим поглядом, уже одягнутий в уніформу, охайно зачесаний і поголений. Пахнув тютюном і сніданком. Вони посиділи мовчки, а тоді батько поцілував її у скроню й вийшов. Уляна зачекала, поки він вийде з двору, відхиливши фіранку на вікні. Тоді зачесалася, натягнула своє вузьке пальто, особливо тісне в плечах.