Амадока

Пінхас відчував, що якщо він не втримається тут, у цій камері, якщо зараз не збереже себе за заслоною тьмяности, він втратить спогади про своїх рідних, втратить причини болю, забуде підстави для своєї скорботи. Поки гоїлося його тіло, поки він із невідомих йому причин залишався живим, він тримав подалі від себе образи своєї родини, занурюючи себе у затерплість.

І тільки тепер, після двох років блукань, прибившись до будинку Фрасуляків і щоночі пошепки розповідаючи Уляні про те, що з ним сталося, проштовхуючи слова крізь шпарину в підлозі, Пінхас перестав боронитися перед затерплістю. Скорбота почала рватися з нього, більше не знаючи перепон. Уляна чула, як він захлинався нею. Чула, як він падає на свою постіль на дні сховку, як нігтями дере дошки, якими батько обшив стіни, як давиться шмарклями і слізьми. Його тілом товкло в тісному просторі, підкидаючи до самого верху, з грудей і горла перли завивання, хрипіння і гавкіт. Він повторював їхні імена в нескінченність.

Уляна кам’яніла від болю, затуляючи вуха руками. — Замовкни, замовкни, я тебе прошу, — пошепки кричала вона під підлогу. — Замовкни, бо почують сусіди. Замовкни, бо тебе викриють. Замовкни, бо я не можу це слухати. Ти їх не повернеш. Ти нічого не зміниш. Замовкни, бо ти живий.

Вона не хотіла його слухати. Навіщо їй були всі ці історії. Вона навіть не певна була, що Пінхас не бреше. Вона навіть не була певна, чи справді це Пінхас. І чи це чоловік, чи це людина — чи якась дивна тварина, яка набула людської подоби, чи це спотворений звір? Що це за істота, і чи повинна вона залишатися на цьому світі, чи може для неї бути тут місце, на землі або під землею, чи можуть знайтись якісь причини і сенси, які виправдають такий біль і такий жах і дозволять йому залишитися?