Слідопит, або Суходільне море

— Хто там? — запитала Мейбл, наблизившись до самісінького отвору бійниці.— Кого це мені послало на допомогу провидіння?

Замість відповіді знизу почулися легенькі кроки, а потім тихенькі поштовхи в двері, що ледь чутно торигнули на петлях.

— Хто там хоче зайти? Це ви, мій дорогесенький дядечку?

— Солона Вода нема тут, Святий Лаврентій — прісна вода,— долинула відповідь.— Це я, швидше відчиняй — хочу зайти.

Мабуть, ще ніколи Мейбл не була така метка, а її рухи такі швидкі й природні, як тепер, коли вона збігала вниз по драбині й витягувала засуви. В цю мить у неї була тільки одна думка — тікати звідси світ за очі, й вона, забувши про будь-яку осторогу, блискавично відчинила двері й хотіла була вискочити надвір,— геть із блокгауза. Проте Роса перепинила їй дорогу, хутко взяла знову на засув двері й аж тоді помітила, що Мейбл силкується обняти її.

— Спасибі тобі... Спасибі тобі, Росо! — гаряче вигукнула наша героїня,— Саме провидіння прислало мені тебе моїм янголом-хранителем!

— Не тиснути мене так! — сказала молода індіянка.— Блідочолі жінки весь час як не плакать, то сміяться. Дай Роса заперти двері.

Мейбл тим часом трохи отямилася, І незабаром вони, тримаючись за руки, вже знову сиділи в горішній кімнаті. Почуттів недовір’я і ревнощів між ними як і не було: першу з них тепер сповнювало незмірне почуття вдячності, а другу — радісне усвідомлення того, що вона зробила добре діло.

— А тепер скажи мені, Росо,— першою промовила Мейбл після того, як вони по черзі щиро обмінялися обіймами,— ти часом не бачила чи не чула чого-небудь про мого бідного дядечка?

— Не знай. Ніхто не бачити його, ніхто не чути його; ніхто нічого не знати. Солоний Вода втекти, я гадати, на річка, бо я ніде не найти його. Квартирмейстер теж нема. Я шукати, шукати, шукати скрізь, але ніде не бачити ні цього, ні того ніде.

— Ну, слава богу! Тоді вони напевне-таки втекли, хоча й не розумію, яким чином. Слухай, Росо, це правда чи мені тільки здалося, ніби я бачила француза на острові?

— Так, француз капітан прибути, але він теж піти. На острові багато індіян.

— О Росо, люба Росо! Чи не можна якось попередити мого дорогого батечка, аби він не опинився в руках ворогів?

— Не знати; я думати, воїни чатувать у засідках і інгізи губити свої скальпи.

— Невже ти, Росо, зробивши так багато для дочки, відмовишся допомогти її батькові?

— Не знати батько... Не любити батько.

Роса допомагати свій народ, допомагати Гостра Стріла... Мій чоловік дуже любити скальп.

Роса спокійно перевела погляд на Мейбл, і її чорні очі зблиснули суворістю, але вже наступної миті в них з’явилося журливе співчуття.

— Лілея — інгізька дівчина? — сказала вона, ніби запитуючи.

— Звичайно, і як інгізька дівчина, я воліла б урятувати своїх співвітчизників від загибелі.

— Дуже добре... Рятуй, якщо могти. Роса — не інгізка; Роса — тускарора, і її чоловік—тускарора; у мене серце тускарори, почуття тускарори,— я вся тускарора. Лілея ж не побігти казати французи, що її батько нападати на них!

— Мабуть, ні,— відповіла Мейбл, спантеличено прикладаючи руку до чола.— Мабуть, ні. Але ж ти допомагаєш мені, ти врятувала мене, Росо! Навіщо тоді ти зробила це, якщо ти маєш тільки почуття тускарори?

— Не тільки почуття тускарори... почуття дівчини; почуття скво. Я любити красуня Лілея і мати її в моїм серці.

Мейбл розплакалася й міцно притиснула це любляче створіння до своїх грудей. З хвилину вона не могла вимовити й слова, але затим трохи вгамувалася й вела далі мову вже спокійніше і послідовніше.

— Не приховуй від мене нічого, Росо,— сказала вона.— Я готова до найгіршого. Сьогодні твої одноплемінники бенкетують, а що вони здумають учинити завтра?