Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство
- Автор: Коллектив авторов, Толочко Пётр Петрович
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Наукова думка
- ISBN: 966000103
- Жанр: История
Электронная книга - «Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство». Краткое содержание книги:
Для істориків, археологів, антропологів, усіх, хто цікавиться історією нашої землі.
Особливістю господарства населення дереївської культури середньостогівеької спільності, котре займало південну частину лісостепової смуги з різнотравними та луговими степами, на думку багатьох дослідників, було конярство. Про це свідчать фауністичні комплекси з поселень, серед яких найвідомішим є Дереївка на Кіровоградщині. За підрахунками В. І. Бібікової, в Дереївці кінь складав 55,7 % загальної кількості особин свійських тварин. Друге місце займав бик (20,6 %), третє — дрібна рогата худоба (14,4 %), останнє — свиня (9,3 %). Близьке співвідношення свійських тварин у стаді було і в інших енеолітичних племен, Що проживали в подібних природно-Кліматичних умовах. Це передусім стосується рєпінців на Середньому Доні. Як і дереївці, вони мали достатньо довготривалі поселення та ховали небіжчиків у грунтових могильниках. Щоправда, частина рєпінців, котрі почали мігрувати з Дону в степи України, перейшла до курганного обряду. Про господарство цих груп відомостей мало. Не виключено, що вони стали розводити овець у сприятливіших для цього Типчаково-ковилових та полинно-злакових степах.
На думку В. І. Бібікової, у дереївців переважали напівтовстоногі середні та малорослі коні, близькі до сучасних киргизьких. Вони були трохи більші за тарпанів. Але траплялися і тонко- та товстоногі, а також високі на зріст, до 144 см у холці. Дереївці використовували коней в основному для доповнення до м’ясного раціону. При їх забої існував штучний відбір, про що свідчить переважання на досліджених поселеннях кісток молодих і дорослих самців при мінімумі кісток самок та відсутності кісток старих особин. Деякі дослідники вважають, що дефеївські коні були пристосовані також до верхової їзди у зв’язку з необхідністю випасу табунів. Як і для скелянського часу, доказом наявності вершництва у дереївців виступають вироби із відростків оленячого рогу з отвором, які трактуються, зокрема Д. Я. Телегіним, як однодірчасті псалії. Щоправда, цей погляд розділяють не всі дослідники.
Важко щось сказати про характер господарства животилівсько-вовчанського населення. Але очевидно, що для міграцій найпристосованішими були вівці, підтвердженням чому слугують часті знахідки овечих астрагалів у похованнях.
Таким чином, за енеолітичної доби, яка збігалася з природно-кліматичним оптимумом, степова смуга та південь лісостепу України були освоєні населенням, визначальну роль у господарстві якого почав відігравати той чи інший тип скотарства. У південній смузі степів перевага надавалась вівчарству, в північній та в долині Дніпра — розведенню великої рогатої худоби, а в лісостепу — конярству, що відповідає трьом моделям скотарського господарства, запропонованим російським дослідником В. П. Шиловим. Це осіле конярство, осіле розведення великої рогатої худоби та кочове вівчарство, котрі визначалися навколишнім середовищем та характером рослинного покриву. Щоправда, немає достатніх підстав уважати, що за енеоліту існувало кочове скотарство. Визначення типу ведення енеолітичним населенням скотарського господарства — досить важке завдання, що зумовлено цілим рядом обставин, часто не залежних від археологів. Ось деякі з них. Відсоткове або кількісне співвідношення кісток або особин того чи іншого виду худоби на поселеннях ще не є свідченням його місця у стаді. Вагоміше значення мають підрахунки виходу м’ясної продукції, особливо в тих випадках, де переважають кількісно вівці. Останні могли і не бути основним джерелом м’яса, як це показують, наприклад, дані по господарству усатівців. Якщо в останніх дрібна рогата худоба значно переважала за кількістю особин і кісток, то щодо поповнення м’ясної їжі вона посідала лише третє місце після великої рогатої худоби та коня. Аналогічна картина, очевидно, була і у нижньомихайлівців. Не менш важливим є визначення характеру відтворення стада — простого чи розширеного — та часу існування того чи іншого поселення, приблизної чисельності його мешканців і можливого споживання ними скотарської продукції. Скажімо, у Дереївці особини коня становлять значний відсоток щодо інших видів свійської худоби, але водночас це всього 44 коня на досить довготривалому поселенні, де, очевидно, далеко не всі вони були прирученими. На жаль, поки що у вітчизняній літературі бракує комплексних грунтовних розробок на цю тему, а отже, і наші уявлення про характер та типи скотарського господарства первісного населення поверхові. Не виключена, наприклад, належність дереївців до примітивних землеробів. Складність же класифікації скотарства спричинена етнографічними матеріалами, де представлено таке розмаїття форм випасу та утримання худоби, що визначення способу життя скотарського первісного населення України за археологічними матеріалами уявляється проблематичним. На наш погляд, певні паралелі на загальному рівні та деякими іншими пастушими племенами Африки можна провести з ну ерами.