Сестри Річинські. (Книга перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга перша)». Краткое содержание книги:
— Так пан меценас мають дітей?
Це недоречне запитання не сподобалося Орестові. Воно прозвучало немов претензія.
— Так, в моєму віці рідко хто не жонатий, а раз жонатий… — усміхнувся очима, бо його губ не видно було з-за бороди. — Коли я після того весілля у Зеленій приїхав на різдвяні канікули, дізнався від тітки Максимовичевої, що ви вийшли заміж. А я там тоді стільки книг навіз…
Олена опустила очі. Сказати йому чи не сказати, що все те її заміжжя було одне непорозуміння? Адже тоді на весіллі у Рузі, коли вуйко Ладик спитав, хто їй сподобався, а вона відповіла «той високий», то саме його, Ореста Білинського, мала на думці. А пізніше погодилась на шлюб з Аркадієм, щоб тільки не робити прикрості своїм добрим опікунам, а трохи й з дурненької надії, що на весілля до неї приїде він — Орест Білинський. Та це все таке давнє, таке розпливчасте, наче затягнене мжичкою, що Олена схильна повірити: всі оті факти стосуються скоріш прочитаного роману, ніж її власного життя.
— Три сини у пана меценаса…
— Так, — зітхнув, — на моє нещастя.
— У мене п'ятеро дочок. Пан меценас бачили їх на похороні, але, певно, не запам'ятали їх.
Орестові Білинському мало не зірвалося з язика, що з однією з її дочок він щойно познайомився.
Олену знову потягло до спогадів, хоч цей бородань з притаманним його вікові черевцем нічим не нагадував худорлявого студента у полотняному піджаку з пом'ятими лацканами. Проте щось з колишнього залишилося у голосі цієї людини, і воно знову побуджувало Олену згадувати Ліски.
О господи, за двадцять п'ять років це була єдина людина, з якою можна було у думках пройтись по знайомих, таких дорогих місцях.
— Я думала, що ви приїдете на похорон моїх опікунів.
Орест Білинський здивовано підніс брови: він? чого?
— Вмерли одне за одним. Через день. І як не дивно — отруїлись грибами.
— Так, знаю. Мені писала про цей випадок тітка Максимовичева. Сам я більше у Лісках не бував.
Олені затамувало подих. А що коли він зараз скаже, що не приїздив до Лісків, тому що там не було її?
Та Орест Білинський не заглиблювався у пояснення. Збирався закурити і шукав очима попільнички.
Олена брела у спогадах далі.
— Ми з Аркадієм домоглися таки, щоб моїх опікунів дозволили поховати на узліссі. Колись вуйко висловив таке бажання. Казав, що коли помре, то щоб його поховали в лісі, а щоб люди не боялись, то на могилі не ставити хреста. Я так і зробила. А пізніше Аркадій мав від єпископа неприємності за те, що могили без хреста. Пан меценас не знають, чи лісництво в Лісках ще існує?
— Я ж казав вам, що я більше не приїздив до Лісків.
— А-а, правда, правда… Я хотіла б, щоб пан меценас познайомились з моїми дівчатами…
— Говоріть мені «ви», пані Олено. Коли я увійшов, ви звертались до мене просто на «ви». Так буде й простіше, і більше відповідатиме духові української мови… А це звертання у третій особі — прямий вплив польської мови, з яким нам треба боротись.
— Пан… ви все ще з усім боретесь? — зауважила напівжартома.
Орест Білинський заперечливо похитав головою:
— Вже не борюсь, пані Олено, на жаль, вже перестав боротись. Ну, а де ж ваші панни?
Олена встала, почала звати дочок, але дівчата не виявляли бажання знайомитися з маминим гостем. Чути було, як за дверима Олена умовляла їх: «Іди привітайся, не сором мене». Дівчата неохоче переступали поріг салону. Видно було, що роблять це неохоче, просто щоб спекатись маминих настоювань.
Олена, яка в присутності Ореста Білинського пожвавішала, представляла йому кожну дочку багатослівно, наче конферансьє, і це не сподобалося Орестові.
— Найстарша Катерина, — паленіла від сорому, що не личив її рокам. — Я думала, що буде кволою. Мені не було ще вісімнадцяти, коли вона прийшла на світ. Народилося таке мале, куценьке, але відразу мало пряменькі ніжки. А через десять місяців бралася вже ходити. Обличчям зовсім подібна до Аркадія, але він всіх любив однаково. Всіх однаково! — переконувала вона Ореста, начеб ця справа його спеціально цікавила. — Це я напевно знаю. Не було в нього ніякої різниці між дітьми. У школі вчилася Катруся добре, але Аркадій говорив, що якби хотіла, то легко могла б бути першою у класі, але не була нею. Може, бракувало їй наполегливості?
Вже тоді Орестові видалося, що Олена блукає серед своїх дітей. Катерина, наприклад, не справила на нього враження людини без амбіції. Навпаки. Безапеляційний тон, яким вона пробувала говорити з ним, незнайомою їй людиною, зневага, яку виказувала по відношенню до матері, говорили за те, що це вольова, самовпевнена і надто самостійна дівчина.