Сестри Річинські. (Книга перша)

Бронкові зробилося дуже гаряче в очах.

— А мені більше нічого й не треба, товаришу Вечір… т-товаришу Каминецький, — поправився збентежено.

Він полежав ще якусь годину, може, навіть здрімнув на летючу мить, а потім підвівся. Обтрусився, провів руками по чуприні, чи там не пристала яка стружка, підтягнув ремінець штанів.

— Не буду я дорогою вертатись… вже ранок. Там, кукурудзою, куди вийду?

— Над потік, біля старої цегельні…

— Ну, я пішов… Бувай!

Він перескочив парканчик, що відділяв город від сіножаті, а потім знову пірнув у ліс споловілої, надшарпнутої вітрами кукурудзи.

«Таж це він повісив прапор на купол церкви», — раптом спало на думку Бронкові, а разом з тим стало трохи прикро.

Бронко поплентався до бочки з дощовою водою. Холодна вода, що ледве заносила застояною діжкою, відразу освіжила прив'ялі м'язи.

Одягнув на мокре тіло сорочку і щойно тоді відчув, що перемерз.

Потім стояв без руху, задивившись на червону, як свіжа кров, маківку сонця, що вставало з-за обрію.

Ну й пережито ж за оцю неповну добу!..

У вікні покою легко заворушилась фіранка. У Бронка защеміло серце, але тільки на мить. Досада на матір за її квочачу опіку взяла верх над сентиментами.

Зараз увійде в кімнату, не подивиться, що батько спить, а скаже матері, щоб нарешті знала, що йому вже в печінках сидить оте вічне чатування на нього.

Та коли переступив поріг кухні і крізь відхилені до покою двері побачив і почув, з якою майстерністю мати імітувала міцний сон, — розкаявся.

«Колись, — подумав, розчулений, — як будемо ставити пам'ятники борцям за революцію, поставимо обеліск з білого мармуру і матерям підпільників».

Орест Білинський вибрався з візитом до вдови Аркадія Річинського через три місяці після похорону.

Будинок на вулиці Куліша був сірий, одноповерховий, зовсім непоказний. На північному розі будинку бракувало ринви. Видно, такий безгосподарський стан тривав ще за життя Аркадія, бо стіна від вогкості вже почала поростати мохом.

Коли Білинський через веранду зайшов досередини, враження змінилося. Передпокій був напрочуд просторий і ясний. На стінах висіло кілька добрих малюнків, виконаних тушшю. Впадала у вічі дитяча голівка з припухлими губами і великим бантом у бідному ріденькому волоссячку. Можливо, це був портрет котроїсь з дочок Олени, коли ті були ще дітьми. У кутку стояв кошик з оленячих рогів з живими квітами. Терпко-солодкий запах настурцій, що обвивали веранду, настроював доброзичливо до людей в цьому домі.

Назустріч Орестові Білинському вийшла середнього росту, огрядна, з повними грудьми, що просто вилізали з-під чорної шовкової сукенки, руда дівчина з чоловічими рисами обличчя.

Можна було подумати, що вона, вглядівши гостя у вікно, нарочито подбала, щоб першою зустріти його.

— Ви меценас Білинський? — невимушено спитала, простягаючи йому руку.