Молоді літа короля Генріха IV

— Пане Ертебізе, йдіть із нами! — А побачивши, що з-за прилавка підводиться сестра, пояснив притишеним голосом: — Я не знаю, нащо ти їм, зятю, але нас четверо. Тож ходімо!

Показались і решта троє аркебузирів, і Ертебіз, покинувши молитись, почав лаяти їх. Він погрожував їм Лігою, якій нібито служить. Там, мовляв, не те, що у варті в короля, — той же тільки й знає бавитися з хлопцями. Он із усіх амвонів страмлять це паскудство.

— Та гаразд, гаразд, друже Ертебізе, — загомоніли солдати, — але зараз зроби таку ласку, ходімо з нами: може, це ще й не на шибеницю.

Тоді втрутилася жінка:

— Еге, були такі, що вам довірились, та більш їх і не бачили. Я затримаю тебе тут, брате, і начувайся, коли з моїм старим що станеться!

Отож аркебузир Аршамбо лишився в крамниці заручником, а білизняра Ертебіза троє озброєних солдатів повели до Лувру. Брама, міст і склепіння входу були міщанинові знайомі, бо йому частенько доводилось ходити в Луврський колодязь до податкової канцелярії, що чигала там на його грошики. А далі він був зовсім чужою людиною, що її легко залякати чи засліпити пишнотою і що над нею кожен тутешній мешканець мав якусь перевагу — аби тільки знати, яку. Та й самий початок цього шляху був не такий скромний, як звичайно. То, бувало, щонайбільше погрозять йому буцегарнею, коли він де заґавиться, а він тоді виправдовувався тим, що належить до поштивих міщан і шуряк ручився за нього. А тепер він тільки й чув: «Ертебіз! Ертебіз!» — і біля брами, і біля канцелярій, і коли йшли повз кухні. Де лишень проходив він у супроводі солдатів, скрізь прочинялися двері, й люди з якимись дивними мінами шепотіли на вухо одне одному: «Ертебіз!» Він довго не міг збагнути, що йому нагадує той дивний вираз на обличчях, аж нарешті внутрішній голос злякано шепнув йому: «Ертебізе, отаке достоту обличчя буває в тебе самого, коли несуть труну з небіжчиком і ти скидаєш шапку».

Біля підніжжя палацових сходів вояки передали Ертебіза двом швейцарцям; один з них пішов попереду нього, другий позаду. В склепистих переходах, якими вони йшли, спочатку лежала сутінь, бо ще було дуже рано, та й вікна виходили на захід. Білизняра вели сходами вниз, тоді знов угору, кілька разів звертали, йому вже здавалося, що цій дорозі нема кінця, і в нього трусились коліна.

— Куди це ви мене ведете, чоловіче добрий? — спитав він у переднього швейцарця, але так само міг би спитати й у стіни. Чужоземний найманець і трошки не повернув волячої шиї, він тупав далі широчезними підошвами, несучи алебарду в простягненій уперед волохатій лапі. Ертебіз зітхнув і вже приготувався опинитись там, звідки не видно ні місяця, ні зір. Та враз його безтямні очі побачили якийсь посвіт — від золота, срібла, рубінів, мармуру, шовку, парчі, слонової кістки й алебастру. Всі назви коштовних речей відразу пробудило в його пам'яті те світло, що лилося східними вікнами у відчинену залу. Вікна з того боку палали ранковим сонцем, і приголомшений міщанин таки справді відчув, що він у королівському палаці. Пізніш він міг би заприсягтися, що в залі, яку вони щойно проминули, розважалося горде товариство вельможних панів і паній. Він не здогадався, що то постаті на картинах і тканих гобеленах здались йому живими в полум'ї світанку. А коли вони давно вже поминули залу, він неначе розчув голоси того панства й навіть бренькіт арф — і з осудом похитав головою. З самого ранку тут віддаються пустим розвагам!