Молоді літа короля Генріха IV

— Цього ніколи не буде, бо я знаю вас краще за всіх, — відказав він з усмішкою багатозначною, але добросердою; в ній відчувалась і закоханість. І все це разом зворушило серце бідолашної. Кращого друга вона не могла собі й бажати.

— Завдяки вашій шляхетності цього разу все обійшлося, — сказала вона. — Та хай це буде нам попередженням. Стережіться: король вигадає ще не одну каверзу, щоб розхитати нашу приязнь.

— Йому не вдасться, — запевнив Анрі,— і ми зараз же подбаємо про це.

Вони ще довгенько пробули разом. А вранці, коли Анрі пішов від Марго, до неї зразу прийшли придворні дами й сповістили, що її любий муж якраз учора скривдив її з герцогинею Гіз. Хвильку вона здивовано мовчала, потім відповіла:

— Мій коханий владар не може не пожаліти жінки, коли вона нещасна.

Про це вона згодом довго міркувала. Звичайно Марго жила бездумно, тільки дух її був здатний до глибоких думок. Для спомину вона описала двох чоловіків, порівнявши їхню вдачу: герцога Гіза — під ім'ям Клеонт, — як він помстився дружині, з годину протримавши її в смертельному страхові чашкою бульйону, — і короля Наваррського, під ім'ям Ахілл[99],— який він поблажливий, але водночас і невірний. «Проте в серці він усе ж таки вірний собі,— писала вона. — Ахілл ніколи не забуває великої, прекрасної пристрасті, що колись зв'язувала його з Лаїсою. Цієї пристрасті не зрадять ні Лаїса, ні Ахілл, вони перетворюють її обопільною доброю волею, і з жаги, часто схожої на ненависть, виростає дружба, майже рівнозначна любові».

Марго поклала перо, дуже задоволена тим, що в неї вийшло. Багато чого вона туди не вписала — воно, на щастя, лишилося за межами зображуваного: всі ті мерці, що втислися між нею та її коханим владарем, заступивши їм дорогу одне до одного. А потім вона ще зрадила його своїй страшній матері, і він попав у справжнє ув'язнення; ще пізніш вона вирішила наставити йому роги. Ненависть, облуда, каяття й жаль пройшли одне за одним, і врешті Ахілл із Лаїсою стали найщирішими друзями й такими вже залишаться довіку, думала Марго. Та життя довге…

Обоє чимало вибачали одно одному, ба навіть остерігали одне одного перед небезпеками, хоча й не зовсім некорисливо. Якось Марго почала була:

— Ваша величносте, ви занадто часто показуєтеся з моїм братом д'Алансоном. Вам не слід заходити з ним ні в які змови: адже ви самі вже стільки разів переконувалися, чим це кінчається. Він лишається спадкоємцем трону. А вам хоча й обіцяно намісництво в цілому королівстві, але з цієї обіцянки сміється весь двір.

— Вельможна пані, це не завжди шкодить, коли з нас сміються.

— Так, якщо у вас є якісь таємні заміри. Невже ви думаєте стати королем Франції? Вам же ніхто не захоче служити, бо всі тут бачили вас у вашій нинішній ролі. Служіть краще самі моєму братові д'Алансону. Я його дуже люблю, і він напевне буде королем. Я даю вам таку пораду для вашого ж добра.