Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм
- Автор: Томпсон Ева
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Соломії Павличко «Основи»
- ISBN: 966-500-265-1
- Переводчик: М. Корчинська
- Жанр: История
Электронная книга - «Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм». Краткое содержание книги:
Книга буде корисною усім, хто цікавиться літературознавством, політологією та іншими дотичними дисциплінами. Вона стане відкриттям для тих, хто шанує свіжі погляди на, здавалося б, давно знані речі.
Ewa M. Thompson. Imperial knowledge. Russian Literature and Colonialism.
Ева Томпсон — професор-дослідник славістичних студій університету Райс (США). Авторка п’яти книг та багатьох наукових статей. Її книга «Російський формалізм та новий англо-американський критицизм» (1971) — перший порівняльний аналіз двох критичних течій XX століття. Дослідження «Зрозуміти Росію: святий блазень у російській культурі» (1987) дає ключ до розуміння особливостей культури Росії. Після публікації англійською мовою книжку було перекладено китайською та видано: спочатку в Гон-Конгу (1995), а потім у Китаї (1998).
«Трубадури імперії: російська література і колоніалізм» було перекладено польською у 2000 році. Її праця «Вітольд Гомбрович» (1979) була видана польською у 2002 році.
Ева Томпсон — головний редактор «Sarmatian Review» — періодичного видання центральної та східноєвропейської тематики.
У 1995 р. російський семіотик С. Медведев у статті, в якій було зроблено спробу деконструкції того, що він назвав «радянським дискурсом», зауважив, що хоч дискурс влади був характерний для багатьох культур, у Росії привласнення мови для політичних цілей було всеохоплюючим і багаторівневим. Коли радянська могутність пішла на спад, російська мова залишилась із набором висловів і понять, які втратили будь-який зв’язок із реальністю. Тепер на руїнах радянського «новоязу» має бути створений новий стиль мовлення. Великі слова розпадаються внаслідок неправильного вживання; природнім є повернення до дуже простих і базових форм мовлення 15. У своїй радикальній відмові помічати фальшивий світ радянського дискурсу Петрушевська, схоже, наслідувала приписи Медведева ще до того, як він їх оприлюднив.
Валерія Новодворська відважилась навіть більш відверто, ніж Петрушевська, відкинути російське імперське самоусвідомлення. Ось що вона писала в російському журналі «Новое время» у 1996 p.:
«Ми ніколи не розуміли їх і ми ніколи не зрозуміємо їх, тому що ситий не розуміє голодного… Ми завжди мали тонни географії… Ми завжди мали надлишок людей, землі, корисних копалин, солдатів, спецслужб, бюрократів, міліції…Але вони завжди марили про свій малий шматок землі… Вони мріяли підняти там національний прапор і керувати власним господарством» 16.
«Вони» є чеченцями та іншими, хто був частиною Російської Федерації, але не бажали залишатись її частиною. Промовистим є той факт, що російська письменниця так великодушно та красномовно відреагувала на їх претензії, враховуючи, що в пострадянський період досить багато російських письменників знову повернулося до стану нервозності, характерного для незрілих імперій, який так добре відчутний у творах покоління Олександра Пушкіна. Подібно до Петрушевської і Толстої, Новодворська є першопрохідцем. Подібно до більшості таких людей вона не зважує й не обмірковує кожного свого слова, надаючи натомість перевагу запальному стилеві, який спричинив велике змішання серед більш урівноважених росіян. Стаття, цитована вище, є закликом до звільнення від імперії, на який політичний істеблішмент будь-якої країни подивився б неприхильно і за який письменник був би покараний у спосіб, відповідний до політичної культури цієї країни. Новодворської не було ув’язнено, також її життю не загрожує через цю поетичну статтю небезпека. У 1996 р. в Москві особа, яка не мала економічної ваги, була нецікавою для тодішньої влади.
Однак, подібно до Петрушевської, Новодворська не є визнаною інтелектуалкою у впливових літературних і політичних колах. Наприкінці 1980-х років її декілька разів арештовували й вона відбула термін у психіатричній лікарні. Таке ув’язнення було звичайною справою для дисидентів у царській Росії і в СРСР. Коли Петро Чаадаев виступив із критикою російської історії, цар негайно оголосив його божевільним. Коли Лев Толстой почав розповсюджувати неортодоксальні політичні звернення, держава також намагалась зробити з нього божевільного. Радянська влада будувала шпиталі, щоб помістити до них «інакомислячих», тобто тих, хто думає не так, як усі. У контексті такого «режиму замовчування» той факт, що покарання Новодворської включало перебування в «психушці», показує, що недавня радянська держава вважала прояв її різкого політичного відхилення незвичним і загрозливим. Але в посткомуністичній Росії вона може говорити все, що хоче, поки не намагатиметься здійснити свої наміри. У 1990 р. Новодворська була лідером однієї з перших політичних партій у пострадянській Росії — «Демократичний союз». Її книга «По той бік відчаю» (1993) є політичною автобіографією, в якій, поряд з викладом історії її особистого життя, описано її участь у боротьбі за політичну свободу в Прибалтійських республіках — рідкісний випадок допомоги власне росіян іншим у забезпеченні права на суверенітет. Це був її активний і послідовний захист свободи кожного народу, що принесло Новодворській непорозуміння з типовими російськими демократами. Її книга не продавалася, і вона залишилась на узбіччі російського політичного життя. Її нечасті публікації помітно відрізняються від того, що переважно кажуть відомі російські політики. Її гостра манера викладу оживляє журнал «Новое время», у якому вона публікувала свої есе. Це вказує також на те, що російські демократи впали у відчай та іноді втрачають надію на поліпшення своєї країни.